Станіслав Лем - Казки роботiв. Кiберiада

зовсім зрозумілу формулу вітання «Доброго дня!» – король замінив кориснішою: «Як добре!», причому дітям до чотирнадцяти років дозволялося говорити: «Гу‑га!», а старим – «Добре як!»

Мегерик радів, бачачи, як міцніє дух народу, коли він, проїжджаючи вулицями у схожій на панцерник кареті, бачив натовпи людей, що гукали «ура!», і він помахом монаршої руки ласкаво вітав їх, а люди один з‑перед одного гукали: «Гу‑га!», «Добре як!» і «Чудесно!» Зрештою, він був схильний до демократичних уподобань. Дуже полюбляв перемовитися кількома словами із старими ветеранами, що бували в бувальцях, полюбляв також бойові історії, які розповідали на бівуаках, і частенько під час аудієнції, що її давав тому чи іншому чужинському сановникові, гупнувши себе хтозна‑чого булавою по коліну, гукав: «Наша зверху!» – або: «Торохніть мене в цей панцерник!» – чи: «А нехай мене куля вцілить!» Бо ж нічого він так не обожнював і ні в чому так не кохавсь, як у вітчизняній силі й мужності, у пирогах на горілці з порохом, у сухарях і зарядних ящиках, а також у картечі. Тому, коли бував смутний, велів, щоб перед ним проходили полки, співаючи: «Наше військо з гвинтівками», «Життя свого нам не жаль, перемелем на крохмаль», «Дзвін ударив – кидай нари», або давню коронну «А ми слідом за корнетом підем риссю на багнети». І наказав він, коли помре, щоб стара гвардія заспівала над труною його улюблену пісню – «Як робот не в русі, іржавіти мусить».

Кляпавцій не зразу дістався до апартаментів великого монарха. У тій місцевості, куди він спершу потрапив, скільки не стукав він у різні двері, ніхто йому не відчинив. Врешті, він помітив на зовсім безлюдній вулиці мале дитинча, що підійшло до нього й тоненько пропищало:

– Купите, пане? Дешево продам.

– Може, й куплю, але що? – запитав здивований Кляпавцій.

– Державну таємничку, – відповіло дитинча, показуючи з‑під поли сорочечки крайчик мобілізаційного плану.

Кляпавцій здивувався ще дужче й мовив:

– Ні, дитинко, мені цього не треба. Скажи, де тут живе який‑небудь староста?

– А навіщо вам штарошта? – спитало, шепелявлячи, дитя.

– Хочу з ним поговорити.

– Шам на шам?

– Може, й сам на сам.

– Вам треба агента? То вам міг би штати в пригоді мій тато. І надійний, і недорого візьме.

– Ну, то покажи мені свого тата, – сказав Кляпавцій, бачачи, що йому не виплутатися з цієї розмови.

Дитинча завело його до одного з будинків. Посередині, при лампі, хоч надворі був білий день, сиділа вся родина – сивий дідусь у кріслі‑гойдалці, бабуся, що плела на спицях панчохи, і цілий гурт їхнього дорослого потомства, кожне роблячи щось своє, як то звичайно в домі. Тільки‑но Кляпавцій переступив поріг, як усі кинулися на нього, – виявилося, що спиці – то наручники, лампа – мікрофон, а бабця – начальник місцевої поліції.

«Мабуть, якесь непорозуміння», – подумав Кляпавцій, коли його запроторили до льоху, перед тим ще й надававши штурханів. Він терпляче чекав цілу ніч, бо нічого більше не міг удіяти. Світанок посріблив павутиння на кам’яних стінах і поіржавілі рештки давніших в’язнів; по якімсь часі Кляпавція відвели на допит. Виявилося, що й селище, й хати, й дитина – усе фальшиве, і що в такий спосіб заманювали в пастку ворожих агентів. Кляпавцієві не загрожував судовий процес, бо злочин був надто дрібний. За спробу контакту з батьком‑запроданцем йому належало бути гільйотинізованим третім ступенем, бо в цьому бюджетному році місцева адміністрація вже витратила кошти на перекуп ворожих шпигунів. Кляпавцій не хотів купувати жодної державної таємниці, хоча його й намовляли; йому, крім усього, бракувало найважливішого – грошей. Він весь час говорив своє, але офіцер, що його допитував, не йняв тому віри. Та коли б він навіть і захотів звільнити в’язня, то це не входило до його компетенції. Тож справі дали хід, а Кляпавція тим часом взяли на тортури, більше із службового обов’язку, ніж з реальної потреби. За тиждень все обернулося на краще: виправдавши, його вислали до столиці, і там він, проінструктований щодо двірського етикету, сподобився честі аудієнції в короля. Він навіть одержав сурму, бо кожен громадянин сповіщав про своє прибуття в урядові місця, як і про вибуття звідти, звуком сурми, а службова запопадливість повсюдно в державі була така, що без сигналу‑побудки й на схід сонця не зважали.

Мегерик, як і слід було сподіватися, зажадав од нього нової зброї; Кляпавцій пообіцяв виконати цю монаршу забаганку й запевнив, що його мета – зробити переворот у військовій справі.

– Яка, – перш за все запитав він, – армія непереможна? Та, що має кращих полководців і дисциплінованіших солдатів. Полководець наказує, а солдат слухається, тому перший має бути розумний, а другий – дисциплінований. Одначе кожна мудрість, навіть військова, має свою межу. Найгеніальніший полководець і той може натрапити на рівного собі. Він може також полягти на полі бою й осиротити своє військо або й чогось гіршого накоїти. Бо хіба ж не небезпечна зграя огрубілих у боях штабістів, яким бойова слава так ударила в голову, що вони стали зазіхати на трон? І хіба не завдало це шкоди численним королівствам? Отож і виходить, що полководці – це врешті зло, і йдеться про те, щоб знешкодити це зло. Далі – військова дисциплінованість полягає в тому, щоб армія точно виконувала накази. Ідеалом військового статуту є така армія, яка з тисячі грудей робить одні, з тисячі думок – одну думку й волю. Запорукою цього є вся армійська дисципліна, муштра, маневри й навчання. Через це уявити собі таку армію, що діяла б достоту як один і сама собі була творцем та реалізатором стратегічних планів, просто неможливо. І хто ж може бути втіленням такого ідеалу? Тільки одна особа. Бо нікого так не слухаєшся, як самого себе, й ніхто так охоче не скоряється командам, як той, хто сам собі дає ці команди. До того ж, одна особа не може розбігтися в різні боки, не може не послухатися самої себе або ремствувати сама на себе. Отже, річ у тім, щоб той послух, оту любов до самого себе, що властива індивідові, зробити властивістю тисячних лав. Як цього досягти?

Тут Кляпавцій виклав королеві, що уважно слухав його, прості, як усе геніальне, ідеї доктора Гарганціяна.

– Кожному призовникові, – пояснював він, – вгвинчується спереду вилка, а ззаду – розетка. За наказом «Увімкнись!» – штепселі вскакують у розетки, і замість юрби цивільних, якою вони були хвилину тому, постає загін ідеального війська. Коли окремі голови, що досі були повні позаказармових дурниць, усі, як одна,