Джордж Орвелл - Нехай квітне аспідистра

критикував знаних авторитетів: Шоу, Джойса, Єйтса, Гакслі, Льюїса, Гемінґвея. Кілька дошкульних фраз — і всі відправлялися на смітник. Як же хотілося, щоб ці веселощі не кінчалися! І зараз Гордону, звісно ж, здавалося, що все це триватиме вічно. Розмарі випила один келих «Асті», Ревелстон — два, а Гордон, допиваючи третій, помітив, що його роздивляється дівчина за сусіднім столиком. Струнка, елегантна, з порцеляновою шкірою і мигдалевидними очима — відразу видно, що багатійка. Гордон зацікавив дівчину, вона намагалася вгадати, хто він такий. А він продовжував жартувати, сипати гострими фразами. І тут без грошей не обійшлося! «Змащують і колеса, і мозок», — подумав Гордон. Але чомусь друга пляшка «Асті» такого захвату не викликала. Спочатку Гордонові було ніяково замовити ще одну.

— У вас знайдеться ще одна пляшка такого ж? — запитав він у офіціанта.

— О так, сер! Mais certainement, monsieur[7]! — з ентузіазмом відповів він.

— Гордоне, зупинися! Не треба, — спробувала напоумити його Розмарі.

— Що не треба?

— Замовляти ще одну пляшку. Годі вже.

— Дідько! Принесіть нам іще одну пляшку!

— Так, сер!

Втупивши погляд у свій келих, Ревелстон потер ніс і подивився на Гордона:

— Гордоне, дозвольте мені заплатити за цю пляшку. Мені буде приємно.

— Е, ні!

— У такому разі замов пів пляшки, — попросила Розмарі.

— Цілу пляшку, — повторив Гордон офіціантові.

Після цього запал згас. Вони так само продовжували розмовляти і жартувати, але дотепність Гордона якось потьмяніла, і дівчина за сусіднім столиком відвернулася. Друга пляшка — майже завжди помилка. Це те саме, що ще раз пірнути у воду перед тим, як поїхати додому: хай би яким теплим був день, хай би як тобі подобалося плавати, але останній заплив завжди залишає відчуття смутку. Вино більше не дарувало відчуття магії, здавалося, що й піниться воно вже не так, і бульбашок стало менше (вишуканий напій немов перетворився на звичайну брагу, яку п’ють тільки заради того, щоб якнайшвидше сп’яніти). Гордон відчув, що алкоголь вдарив йому в голову, а точніше сказати, відчув, що досяг балансу між станом тверезості і сп’яніння (коли здається, що тіло твоє розпухло і важко ворушити пальцями). Та попри це, твереза його частина чудово чула все, що відбувається навколо. Розмова більше не викликала такого захвату. Розмарі з Ревелстоном намагалися поводитися стримано — як пара, яка щойно посварилася. Говорили про Шекспіра. Почалося довге обговорення «Гамлета». Всім стало нудно. Розмарі мало не позіхала. Твереза половина Гордона робила якісь зауваження, а сп’яніла лише спостерігала за всім і переповнювалася гнівом. Зіпсували йому весь вечір, хай їм біс! Навіщо було починати цю суперечку через другу пляшку? Все, чого йому зараз хотілося, — це напитися і покінчити з цим усім. Гордон випив дві третини другої пляшки. Але ж хіба від цього ігристого сп’янієш як слід? Зараз би пива — і пінтами, квартами! Справжньої випивки! Але що вдієш. Пізніше замовить. В конверті ще є п’ятірка — може собі дозволити.

Майстерно замаскований серед інтер’єру годинник пробив десяту.

— Будемо рушати? — запитав Гордон.

Ревелстон дивився на свого товариша благальним поглядом: «Дозволь мені оплатити половину рахунку з тобою», — читалося в ньому. Але Гордон його ігнорував.

— Їдьмо в кафе «Імперіал»! — оголосив він.

Навіть рахунок не зупинив його (два фунти за їжу і ще півтора за випивку). Цієї суми він нікому, звісно ж, не показав, але Ревелстон і Розмарі бачили, як він платив. Кинувши офіціанту чотири фунти, Гордон зверхньо додав: «Решту можете залишити собі». Окрім грошей у конверті, у нього залишилося ще десять бобів. Ревелстон допомагав Розмарі одягнути пальто. Поведінка Гордона вивела його з рівноваги. Він і подумати не міг, що вечеря стане в таку суму. Йому боляче було бачити, як Гордон розкидається грошима. Гордона страшенно бісив похмурий вигляд товариша. Чому вони ніяк не заспокояться? У нього є ще цілих п’ять фунтів. І він мав намір спустити їх усі, до останнього пенні. Зовні Гордон виглядав і тримався доволі пристойно.

— До кафе, мабуть, поїдемо на таксі, — сказав Гордон.

— Краще прогулятися! — почала заперечувати Розмарі. — Тут недалеко.

— Ні, ми викличемо таксі.

Сівши у таксі поруч з Розмарі, Гордон, незважаючи на присутність Ревелстона, хотів було обійняти свою подругу, аж раптом з вікна прямісінько йому в чоло хлинув потік холодного повітря. Гордон умить прийшов до тями — йому здалося, що він прокинувся посеред ночі від кошмару з чітким усвідомленням того, що от-от помре і що все його життя — одна велика невдача. Десь хвилину він сидів непорушно. Він чудово розумів, яку дурість вчинив — узяв і викинув просто на вітер п’ять фунтів. На мить перед його очима промайнув образ Джулїї, її сивина, її потьмяніле обличчя. Стара добра Джулія! Присвятила йому все своє життя, а він тільки те й робить, що тягне з неї фунт за фунтом, а тепер навіть не має мужності зберегти цих п’ять фунтів, щоб надіслати їй! Сама лише думка про це вмить повернула тверезість. Скоріше б утекти від цих думок і випити, випити! Так кортіло повернути те відчуття радощів, яке захопило його, як тільки вони переступили поріг «Модільяні». За вікном промайнула яскрава вітрина: італійська бакалійна лавка ще працювала. Гордон постукав у скло до водія і, ледь таксі загальмувало, поліз через коліна Розмарі до виходу.

— Гордоне, ти куди?

— За захватом!

— Що?

— Краще запастися випивкою зараз, за півгодини паби зачиняються.

— Ні, Гордоне! Я не дозволю тобі знову пити. Сьогодні ти вже достатньо випив.

— Чекайте на мене.

Він вийшов з лавки, тримаючи в руці пляшку к’янті. Хазяїн крамнички люб’язно відкоркував її. Розмарі з Ревелстоном тільки зараз здогадалися, що Гордон, напевно, добряче хильнув ще до ресторану. Вони неабияк стривожилися. До кафе вони все ж таки зайшли, але думали тільки про те, як би відправити свого товариша додому. «Будь ласка, не дозволяйте йому більше пити», — шепотіла Ревелстону Розмарі за спиною Гордона. Той тільки похмуро кивав головою у відповідь. Гордон впевнено крокував попереду, не помічаючи нікого довкола. Вони сіли за столик і замовили каву, ледь відмовивши Гордона замовляти бренді. Всім трьом було якось не по собі в цій просторій, задушливій залі з химерним інтер’єром, серед шуму сотень голосів, дзвону посуду і гуркоту джаз-оркестру. Всім їм хотілося залишити це місце. Ревелстон продовжував нервувати через гроші, Розмарі через те, що