Борис Іванович Кульчицький - Листи до себе, Борис Іванович Кульчицький

по низині навколо нього будинками, набув статусу острівного міста. По зовнішньому периметру цього острова побудовано свого часу високий кам`яний мур з сторожовими баштами, бійницями, підземними тунелями. Вся забудова дістала назву «Старе місто». З часом, за браком землі, почали будуватись за річкою на дещо підвищеному березі, і ця частина стала називатись «Нове місто».

У передвоєнні роки місто наче застигло у своєму розвитку і виглядало так, як я зумів це описати. У будь-якому разі таким я його бачив. В другій половині минулого століття все це було «поламано» хаотичною забудовою п’яти дев’ятиповерхівок у центрі і масивами «приватного сектору» на околицях.

Можна сміливо сказати і переконливо стверджувати, що другою рівнозначною будовою старого Хмільника був костьол. Католицький храм в стилі бароко. Бокові нави перекриті хрестовими зводами, головна нава — напівциркулярними з розпалубками. Зовні в стінах костьолу були циркульні ніші з фігурами Святих Апостолів — Петра і Павла. В середині костьолу фігурка Дитяти Ісуса в жалобі. Центральний — образ Пресвятої Трійці, був заслоненим, а відкривали його на Святу Службу. Храм так і йменувався — Костьол Пресвятої Трійці в Хмільнику. Стоїть він за півсотні кроків від замку.

Якщо замок поставлено обіч дороги, то костьол поставлено по осі головної дороги і так це зроблено, що дорога наче «входить» в нього. Інших доріг, які вели б ще кудись, просто не може бути — такий був задум. Свого часу тут була поставлена турецька мечеть восьмигранна, з півтораметровими стінами. Мечеть не поставлена, а приставлена до пагорба, на вершині якого замок. Хоч яка то сива давнина і всі три будови різностильні: замок — псевдокласика, костьол — бароко, мечеть — мавританського стилю, а в цілому цікавий архітектурний ансамбль, який «вінчає» єврейська синагога. Не відокремлена від тієї сім`ї і православна церква, бо ж на своєму місці. Всі вони пов’язані між собою підземними ходами. І хоч зі всіх сторін вода, мури та глибокі рови, тунелями тими можна було вийти де завгодно.

Ще триста років тому у Хмільнику, який умістився на острові хрест-навхрест в півтори версти, була школа, в якій викладали польську й українську мови, риторику, поезію, філософію, історію, математику. Школа мала свою (!) друкарню.

Вперше письмова згадка про Хмільник датується 1362 роком. З 1434 входить до складу Польщі, являв собою укріплений замок з розташованими навколо нього будинками.

В 1603 році збудовано костьол.

В 1672 році Хмільник захопили турки і їхній гарнізон був там 27 років.

Побудовано мечеть.

В 1804 році населення було 6070 людей. В 1788‑му закладено Порубинську церкву[46] і до 1910 року побудовано ще чотири церкви.

В 1904 році населення складало 16000 людей, у місті працювало 22 підприємства, але яких?

Так, на чавуноливарному заводі було зайнято 8 робітників. Зате було багато кустарів–одиночок — лише шевців‑1200.

В 1911–1915 роках побудовано кам`яний палац–замок графа Ксідо (архітектор І.О. Фомін).

13 липня 1941 року місто окуповано німцями. За роки окупації фашистськими загарбниками знищено 11750 людей.

10 березня 1944 року Червоною Армією визволено лівобережну частину Хмільника, правобережну німці утримували до 18 березня 1944 року.

Я ще не раз буду повертатись до «характеристики» цього міста та, поки що, на цьому етапі його опису мені хотілось би донести до читача моє відношення, моє контрастне сприйняття міста.

Жили ми з мамою в цьому місті важко, були постійно гнані, змушені були весь час оберігатись від злого ока, зносити кривду. От і місто вставало переді мною якоюсь потворою. Вузенькі вулички з непролазним болотом, старі невиразні будинки так щільно поставлені, що двом пішоходам не розійтись, сморід від помий, вигрібних ям, закиданих покидьками стічних рівчаків.

Та недаремно кажуть: «Велике бачиться на відстані». Мабуть, мається на увазі не тільки просторова лінійна відстань, а й часова. Коли назавжди виїхав з того міста і лише навідувався раз в кілька років, мені все більше, ясніше, змістовніше відкривалась друга сторона міста. Потроху з’ясовувалось, що все у цьому місті було доречним, гарним і, навіть, величним. А все то через те, що пов’язували обидві сторони одного й того ж міста контрастів — люди. Як більшість містечок Правобережної України і саме Поділля, Хмільник мав усталений історично певний етнографічний склад населення: в осередку євреї з невеличким прошарком українців і поляків, в передмісті та окрузі — українці і поляки з невеличким прошарком євреїв. Як правило, на околиці таких містечок дислокувалась військова частина із своїм гарнізонним укладом: безпосередньо спеціальні будівлі (казарми) для особового складу і за дротяною огорожею житлові будинки для сімей командирів всіх рангів. То вже був, як тепер кажуть, мікрорайон зі своїм побутом, статутом і російською мовою спілкування. Наскільки мені відомо, ніяких національних чвар ніхто й уявити не міг. Із спогадів старих людей ніколи не чув про якісь там національні негаразди. І справді, на чверті гектара землі стоять, мало не впритул, католицький храм, православна церква, іудейська синагога… Стоять декілька сот років і кожен знав свою дорогу до Храму Божого, і ніхто не може згадати, щоб сусід заступив дорогу сусідові. То вже потім, з приходом універсальної ідеології, заступлена була дорога всім сусідам: і тим, котрі по праву руку і тим, котрі по ліву руку. А тим, хто виривався вперед чи тупцював позаду — дороги зовсім не було.

На початку літа 1942 року Хмільник був глибоким тилом для німецьких військ. Почувалися окупанти так, як можна почуватися під час війни, але все ж, далеко від фронту. Підпілля, партизани на цей період окупаційного режиму не дуже дошкуляли німцям ні в самому місті, ні в його окрузі.

Дійшла до нас чутка, що на площі біля скверу у старому місті, німці повісили кілька людей. Я, і такі, як я, не стали розпитувати: кого, за що, коли, хто? Ми дременули на те місце. На перекладині, що зв’язувала трансформаторну опору, висіло двоє людей. Вони поволі поверталися то в одну, то в іншу сторони. На грудях табличка з написом «партизан». Руки повішених були заведені за спину і зв’язані. Голови без шапок, ноги босі. На обох біліли натільні сорочки. Було сніжно і морозно, здавалось, що тим двом дядькам дуже зимно. Ще пробігла думка: влітку минулого року на цьому місці копали величезну яму, щоб встановити оту розкаряку з чотирьох стовпів. Копачі копали, копали і… провалились! Першими до місця провалля