Борис Іванович Кульчицький - Листи до себе, Борис Іванович Кульчицький

півроку–рік переїхав до Станіслава (нині Івано-Франківськ) і довгі роки працював там у місцевому фотоательє.

На літо 42‑го в містечку встановилась «нова влада» зі своїми начальниками, комендантами, управителями, шефами, бурмістрами, старостами та їхніми заступниками і помічниками. Відносне затишшя глибокого тилу давало можливість окупантам облаштовувати свій побут. Фронт був за тисячу кілометрів, партизанський рух на той час майже не завдавав німцям клопоту.

Єдину бруковану вулицю Хмільника, що перетинала обидва рукави спокійного Бугу і тягнулась усім містом від західної околиці до східної, обсідали з обох боків щільно притулені один до одного глинобитні продовгуваті будинки. Про ці будинки треба сказати окремо. Їх було дуже багато. Майже всі вони були однакової архітектури. В два–три рази довші, ніж ширші, з вхідними дверима на торці. Не маючи ні ганку, ні сіней, через вхідні двері, що відкривалися прямо на вулицю, будинок впускав прихожого прямо в першу кімнату. Далі йшли прохідні друга, третя, а може й четверта кімнати… Пояснення такої «архітектури» дуже просте. Перша кімната — то якась крамничка, або, як тепер кажуть, торговий зал. Друга — то складське приміщення і господарська половина, третя — то для старих батьків і малих дітей. Обмаль землі, бажання кожного мати «своє діло» — крамничку, майстерню, робоче місце — з неодмінним виходом на вулицю, до споживача, покупця, замовника — саме такий розрахунок зумовлював форму і розташування цих будівель.

Технологія будівництва житла була проста і мудра. На дерев`яний фундамент через кожний метр ставились вертикально дерев’яні стовпи з вибитими по довжині і з обох сторін стовпа пазами. Між стовпами закладались в пази цівки — дерев’яні бруски. Так «виводились» стіни. Таку стіну з обох сторін обкидали глиною, перемішаною із соломою — тинкували. Далі загладжували, а коли висихало — білим вапном або крейдою. Покрівля — червона плоска черепиця.

Трохи забігаючи наперед, скажу, що, «мандруючи» по тих будинках, я переходив з одного в інший не через двері, а через вікна. Особливо в тих, що стояли при дорозі. Так було зручніше, не треба було обходити будинок до дверей. Переліз із вікна у вікно і ти уже в другому будинку. Приблизно так я переходив з горища на горище.

Дещо розкутіше побудувалась нова частина міста. До того ж, там були криниці з питною водою. В дворах можна було помітити вбиральні на кілька дверей. Так власники будинків «кооперувались». В старій же частині міста криниць не було[43]. Вбиралень теж — просто не було місця, куди їх поставити. «Ходили» у відро, з якого виливали у рівчак, що збігав до річки. Питну воду брали з тієї ж річки.

Якось мамі моїй вдалось домовитись з одними хазяями у старому місті про зняття кімнати в будинку біля старого базару[44]. Було це влітку 38‑го року.

Внесли речі, застелили постіль. Звечоріло. Гамір в сусідніх кімнатах потроху стих. Та спокою вночі не настало. Через нашу кімнату цілу ніч швендяли люди «до відра». Врешті-решт, нам і самим треба було до «нього» ходити…

На другий день пішла моя мама на пошуки житла десь в іншому місці. Знайшла. Прийняли нас Юхименки з приміського села Вугринівки. Клопоти, про які я тільки що згадував, розійшлися самі по собі.

Про ті «клопоти» та про деякі інші я чомусь згадую завжди, коли роздивляюсь гравюри з зображенням середньовічних міст. Вдивляюсь і не перестаю дивуватись майстерності художників, які на листочку паперу уміли відобразити не схематичний план міста з умовними позначеннями, а цілісний загальний вигляд з чітко виведеними будинками, гамазеями, церквами, ратушами. Не забували подати й натуральний вигляд вулиць, провулків і площ. Знаходили місце для огорож і воріт, для річки і мостів; було добре видно як одягнені люди і з яким багажем стояли вози на торговищі. Все то так докладно було виписано на тих гравюрах, що і в голову не приходило здогадуватись: «А чи мають місце десь ті споруди, що завдають людям».

На той же час місто Хмільник було пусте. У ньому залишилось дуже мало, адже пройшло вже кілька спецоперацій - єврейських погромів. Найбільший — на початку січня 1942 року, поглинув біля семи тисяч людей, другий[45] - через тиждень — 1240, на початку червня — 360. Сотні років жили тут ковалі, чинбарі, шевці, кравці, шапкарі, стельмахи, каменярі, шинкарі, балагули. Винищено не тільки їх, їхніх дітей, батьків, рідню — винищено майбутні покоління.

Зазначивши, що містечку Хмільнику притаманна контрастність, як і всім містам українського Поділля, я зосередився на одній стороні цього контрасту. Ця сторона вбирала в себе найбільшу кількість мешканців. Не можна обійти й другу сторону, але не менш виразну. По старому і новому місту та його околицях було з півтора десятка садиб, які милували око. І це не зважаючи на буремні вітри революцій, та всіх інших «акцій», які так детально були виписані свого часу у заповітах найвідомішого поводиря пролетаріату. Ще в другому розділі згадувалось про будинок земського лікаря Донцова (пізніше будинок міліції, поліції, а тепер один із корпусів санаторію працівників МВС), будинок аптекаря Гельмана (нині знесеного), будинки заможних міщан Кроля, Ремеза, Віньковецького (тепер поділених на окремі кімнатки — квартири для нужденних «гегемонів») та ще кілька великих та ошатних будинків, в яких розмістились районні «абвгджекомівці». Вінчав же місто замок.

Кожне місто має свою відзнаку, символ, образ. Париж — Ейфелева башня, Петербург — Адміралтейський шпиль, Київ — дзвіниця Софійського собору, Хмільник — замок, побудований на штучному підвищенні височить над містом і навколишніми поселеннями. Високі архітектурні якості замку нерозривно пов`язані з мальовничим рельєфом місцевості.

Замок з виразними архітектурними членуваннями, формою і пропорціями прибудов, колонадою і головним куполом вдало вмальовуються в ландшафт, ніби виростає з плеса річки. Могутня велич переднього фасаду врівноважена тилом споруди, бо ж задній фасад з колонадою і відкритою верандою над нею на рівні другого поверху підтримує симетрію всього комплексу. Біля самого підніжжя пагорбу, на якому височить замок, тече річка Південний Буг, точніше, один із рукавів річки. Другий рукав обходитъ замок на відстані 150–200 кроків з тильної сторони. Таким чином, замок з розташованими