Анна Пахомова - Лялька, або Бухгалтер на вимогу, Анна Пахомова

ч. 28 Віолетта

28

Віолетта

Я просто дивилась на пульт в своїх руках, прислухалась до звуків з спальні. Цікавість і страх роздирали мене. Але зрештою не втрималась, і спочатку прибрала звук на мінімум. Сподіваюсь вона не заоре зараз на всю квартиру. Інакше… Навіть не хочу думати, що Артур зі мною вчинить, коли побачить, як я суну свого носа в його таємниці.

Потім таки натиснула кнопку перемотати, і відмотала на кілька хвилин назад.

«- Я просто везу тебе в місто, забери руку! – почувся різкий голос Кітті.

Перед камерою миготіла вулиця, дерева, паркани. Голоси були за кадром.

- Не кажи, що тобі не подобається, - несмішливо відповів їй якийсь чоловік.

- Та мене пересмикує від огиди! Руку забери! Інакше мій наречений…

- Лузер і невдаха, - чоловік засміявся. – Що він мені зробить?

- Я йому все розкажу. Сьогодні. Зараз. І тоді дізнаєшся. І він в тисячу, в мільйон разів. кращий за тебе.

- Ага. І член у нього більший, так, Карамелька? – в голосі невідомого зазвучала загроза.

- Артур не тварина, як ти! Він мене  і пальцем не торкнувся.

- Нехай би тільки спробував! Ти – моя.

- Я ніколи твоєю не була! Ніколи, - в голосі Каті з’являються істеричні нотки. – Те що було – помилка. І я хочу назавжди поховати ї в минулому.

- А я – ні!

- Це твої проблеми, Ден. Та прибери ти свою лапу, чудовисько!

- Ти ж любила мене.

- Я тебе ненавиджу! Всіма фібрами своєї душі. Тому що ти зробив немає виправдання.

- А я що я такого зробив? А? Покохав дівчину?

- Не смій мені казати про кохання. Ти виродок, який навіть не знає як це.

- А ти знаєш? Ти як і твій татусь можеш користуватись людьми – мною, нареченим, тими нещасними дітьми…

- Замовкни! Це все через тебе! Це ти мене використав щоб дошкулити батьку! І покинув на його розтерзання! Через тебе я втратила найдорожче!

- Цноту? – чоловік продовжує насміхатися.

- Ні!

- А що, Карамелька? Що ти від мене приховуєш?

- Не твоя справа!

Автівка сіпається, виїжджаючи з житлового масиву на вулицю із жвавим рухом. За кадром пищить телефон.

- О, дивись, твій лузер телефонує…

- Віддай мобільник!

- О ні, зараз сам йому розповім як трахав тебе!

- Не смій!

- А я посмію!

- Я сама йому все поясню. І він має зрозуміти…

Телефон то замовкає, то знову дзеленчить.

- Що ти там робиш?

- Пишу що весілля скасовується! Він і так і так не одружиться на тобі, коли все дізнається. Тому, Карамелька, ти поїдеш зі мною, і буде як я кажу!

- Ні за що! Віддай телефон!

Чути як скрипить шкіра сидіння, незадоволене сопіння, ці двоє вовтузяться за кадром. А прямо на камеру летить вантажівка. Вона загрозливо наближається, проте автомобіль Кітті не чинить спроб ухилитись від зіткнення.

- Ти його викинув? – кричить Кітті.

- Дорога! – гарчить чоловік. Та запізно. Зображення крутиться як навіжене, Кітті лящить від жаху.

Бахає і бухає щось, кадр зміщається і гасне».

Я сиджу в раптовій тиші. І не можу нічого втямити. Хто той чоловік? Катерина зраджувала Артуру? Це тому він такий засмучений?

Питань надто багато. А відповідей – навіть не знаю де і у кого їх шукати. Та і чи треба мені воно. З своїми б бідами розібратися.

Я йду на кухню бо хочеться випити просто води.

Помічаю брудний посуд в раковині. І бездумно починаю його мити. Зайняти власні руки – це зараз найкраща ідея. Зайняті руки мені завжди допомагали відволіктись. Я рухаюсь туди сюди по кухні, несвідомо придумуючи собі все нові і нові зайняття.

Було б не так темно, підозрюю мене б понесло ще і вікна мити.

За же вікном здіймається світанок. Я зустрічаю його з чашкою кави – так  я знайшла чайник, знайшла турку і каву. Знайшла продукти в холодильнику  і зварила борщ. Ось така я дурепа.

Дивлюсь як рожеві промені запалюють вікна, як золотяться верхівки дерев, а на білих відливах з іншого боку вікна утворюються дрібні крапельки конденсату. У Артура квартира дуже високо. Тому пейзаж на місто відкривається неймовірно красивий. Вдалині видно як звивається смужка річки, над нею пливуть негусті пасма туману, які тануть і зменшуються з кожною новою секундою ранку.

За спиною чуються кроки, і я здригаюсь від відчуття Артурової присутності.

- Ти ще тут? – він дивується від дверей і йде в ванну.

- Виклич мені…, - договорити не встигаю, адже чоловік зникає за дверима вбиральні.

Та за мить повертається. Він голий. І по при пережитий біль мені знову хочеться його відчути всією собою. Як наркоманка якась, чесне слово. Дивлюсь через силу в похмуре Артурове обличчя.

-  В тебе місячні? – різкувато питає Журба.

- Ні, - хитаю головою. Розумію, що він має на увазі. Але не знаю як себе поводити.

- Блять! Віолетта, ти ще незаймана була? – Артур ледь підвищує голос. Ну що йому не так?

Я хитаю головою, відчуваю як печуть щоки від сорому. Я не була незаймана. Я точно знаю, що у нас був секс з одногрупником. Секс при якому я нічого не відчувала. Але ж таке буває?

- Так і якого хріна ти сидиш? – продовжує сердиться Артур. А я не розумію в чім моя вина.

- Я не сиділа. Я борщ зварила, - пробую виправдати свою присутність. Може він хотів щоб я зникла з його квартири одразу після всього? До повік підкочують сльози. Вони душать і розпирають мене з середини. – У мене телефон сів. Виклич мені таксі.

- Ти – дурепа, Віолетто! – Артур кричить на мене, і знову йде у ванну кімнату. Шумить вода.

Сльози котяться щоками. Звісно  я дурепа. Тут і не посперечаєшся. Приїхала до нього, дала себе відтрахати, не спинила, терпіла.

Журба повертається якось надто швидко. Проходе в кімнату, на ходу вичитуючи мене:

- Вона блять борщі готує! Чому ти мене не спинила? Чому блять не розбудила? А якщо я щось пошкодив … в тобі? Ти як себе почуваєш? – остання фраза вже біля мене.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍