Василь Миколайович Шкляр - Треба спитати у Бога, Василь Миколайович Шкляр

ніби той вербував його у напарники. Захарчукові це не подобалось.

— Я думав, — зітхнув він, — що ти під цю лавочку цілий бенкет...

— Рано ще.

— Чого ж, лотерея на руках.

— Ось як візьму... — Але що візьме — Андрей не доказав, бо хтось затупав у веранді, відчинилися двері, і до кімнати вкотився Куліш. Насторожено бликнув на Захарчука — «Добрий вечір», — і той, ніби й радий нагоді, вийшов із хати.

— Не забудь же покликать, — сказав.

Куліш усміхнувся, широченько так усміхнувся, поклавши руку на кишеню, — там щось віддималося.

— То це правда, Андрею?

— Брехня! — випалив Андрей і дрібно зареготав. — Ви од мене коли-небудь чули неправду?

— Так це ж мені люди казали, мало чого понавидумувать можна.

— Значить, правду казали. Така, значить, трахамудія.

— М-да... Така. — Куліш присів на краєчок табуретки біля Андрея. — То що ж ти зібрався робити?

— Кататимусь, ви як думали? Тіки курява ляже.

— Курява, гм... Воно діло непогане, але ж і грошики можна взяти такі, що довіку хватить.

— А на чорта вони мені, грошики?

— На книжку поклав би, не завадять.

— Що, мені пенсії мало?

— Пенсія пенсією, а я б тобі радив...

— Ось як самі, Панасовичу, виграєте, тоді й візьмете гроші. А я — машину! — сказав Андрей і знов реготнув.

— Дивись, я тобі по-доброму кажу, по-сусідському. — Куліша, видно, вколов той смішок. — Щоб потім не шкодував, чуєш.

— А то вже моя морока.

— М-да... Морока. Це ж і гаража треба. Тисячі зо дві обійдеться.

— Знайдемо й на гаража, — одказав Андрей, але не засміявся. Таких грошей у нього не було.

— І на бензин щомісяця. А що вже запчастин треба, не питай... Усе як на вогні горить.

— Авжеж, це така трахамудія, — погодився Андрей.

— Точно, що трахамудія, — засміявся Куліш і дістав із кишені пляшку. — Та коли вже тобі так підвезло, Андрею, то давай хоч приллємо це діло.

Вони випили. Андрей повну, Куліш половинку («У мене щось із печінкою»). Закусили старим салом. Андрей закурив і вже не мружився від диму, а світився до сусіда вологими очима. Куліш налив іще: «Твоє здоров’ячко!»

— Я до чого веду, Андрею: що найвигідніше тобі продати цю лотерею.

— Та, мабуть, так і зроблю. Взавтра ж піду...

— Ні-ні, не поспішай. Це ти завжди встигнеш. Встигнеш, чуєш... — Раптом Куліш притишив голос і задихав Андреєві у лице. — Не будь дурним, кажу. Цій лотереї нема ціни, петраєш? Продаси її — і матимеш... Ти ж чоловік... з головою.

Знов хтось загупав у веранді, і Куліш прикусив язика, озирнувся на двері.

— А-а-а! Тут уже весело! — На порозі з’явився Максимович. — Виходить, не брешуть. — Подав руку Андреєві, потім Кулішеві. — Ну й ну, ну й ну!

— Сідайте, Максимовичу, зараз я знайду чарку, — заметушився Андрей. — Все буде до шмиги.

— Чарку можна, а чо’? Тільки хотілося б хоч одним оком глянути на те, за що п’ємо, га? Я ще ніколи не мацав лотереї, яка виграла машину. Чим вона пахне, га?

— Це можна! Це просто, — зрадів Андрей. Видно, йому давно кортіло показати лотерею, але ніхто не просив. Він одчинив шафу, поліз у спідню кишеню коверкотового піджака.

Максимович тим часом зодягнув окуляри, покірно глянув на Куліша, мовляв, вибачай, що перебив розмову, мені ж теж не терпиться.

Андрей змів зі столу крихти, обережно поклав газету з таблицею, а зверху лотерейний білет. Цифри, навпроти яких стояло «Москвич-412», були підкреслені послиненим хімічним олівцем. Вони збігалися одна в одну з номером і серією лотереї. Андрей ще й пригладив ті цифри куксою — злегенька, наче боявся, щоб не стерлися.

— Див-вина... — промимрив Максимович.

— А ви що, не вірили? — здивувався Андрей.

— Т-та... вірив, але ж, бач, виграв.

— Стій! — підскочив Куліш. — Так це ж білет із торішньої лотереї! Хіба тобі повилазило?

— Точно! — опам’ятався Максимович. — Ах, ти ж... Обдурить нас зібрався, хе-хе.

Андрей кліпав на них невидющими очами й не міг нічого второпати.

— Це ж треба таке! — уже сердито кричав Куліш. — Ти все переплутав, голова твоя й два вуха!..

— Хе-хе-хе, — трусився Максимович, закинувши назад голову. — От... хе-хе... тобі й машина.

— Підеш із цією лотереєю за клуню, — сказав Куліш і викотився з хати, злий, що отак по-дурному зайшов у гембель з Андреєм. Услід за ним тюпав Максимович, і Кулішеві здавалось, що той хіхікає з нього.

Андрей ще довго розгладжував тремтячою куксою газету, потім лотерейний білет — уже на тому місці, де стояв рік, і його теж душив якийсь дурний сміх.

Парамон

Він любив літаки.

Любив їх у небі й на землі, може, на землі навіть дужче любив, бо тут ні-ні та й міг коли-небудь сказати про кожного з них: «Мій». Така робота.

Цілий день Парамон снував по аеродрому на «горбоконику» — так називав свій багажний транспортер, — і ще жоден пілот не злетів у небо, поки Парамон не доправив до його літака гору валіз. Робота, правда, не з легких, цілий день дзиґою крутишся, але без аеродрому Парамон уже не міг. Та й без Парамона тут, як без рук: він і багажеві дасть лад, і поле змиє зі шланга, і зробить що не попросиш, бо все вміє.

Даремно з нього кепкує аеропортівський буфетник Валькуй — і «старшим куди пошлють» називає, і дужче вщипне, як не в настрої (це коли в нього з виторгом погано), але ж сам Валькуй тільки й знає, що пиво качати з діжки, того, видно, й казиться, що до літаків йому зась. І що воно за людина така, хлібом його не годуй, а дай підкусити Парамона. Бува, заглянуть хлопці після зміни до буфету, то не буде Валькуй Валькуном, як не скаже: «Парамоша! Позич форму похраєрицця».

Не давала йому життя та форма, яку Парамонові зшили на замовлення, — льотчицька! Глянеш збоку — завидки беруть; крильця на рукавах, крильця на картузі, не гріх і покозиритися. Ну, льотчик та й годі, всяк би сказав, аби ж Парамон був ще й зростом удався. А то ж ні, підкачав він у цьому ділі, ще й як підкачав.