Василь Миколайович Шкляр - Треба спитати у Бога, Василь Миколайович Шкляр

мені, Андрею, ляду до погреба?» — «А чом ні? Все, що скажете, Панасовичу. Що ж то за погріб, як він без ляди».

Андрей іде далі, а там, дивись, уже перестрічає його Максимович, не останній чоловік на маслозаводі (йому на сусідів щастило). «Сьогодні, Андрею, іменини у мене, то ви ж приходьте з Мариною».— «А потягаю за вуха!» — сміється Андрей, бо в Максимовича такі вуха, що там є за що потягати.

Однак бували вечори, коли Андрей не пішов би ні до кого й ні за які гроші. Це тоді, як у кінотеатрі пускали індійський фільм. Такого вечора він зодягав нового коверкотового костюма поверх шовкової теніски, дивився, щоб і жінка Марина (завтовшки така, що треба три Андреї скласти докупи) була вбрана як нова копійка, і вони вдвох ішли «на кіно».

Тут, у затемненій залі, Андрей плакав. Коли на екрані хтось помирав або розлучалося двоє закоханих, бо він багатий, а вона бідна (у залі де-не-де шелестів смішок), Андреєві судомило горло, він прикривав долонею очі — не міг себе пересилити, щоб не заплакати. «Дурний, то ж артісти», — шепотіла Марина, але Андреєві од того не легшало.

«Хороша картіна», — казав після того, як у залі спалахувало світло, і йшов аж додому мовчки.

Уже лежачи в ліжку, коли Марина важніла від сонної млості, раптом вигукував: «Ну й падлюка! Попався б він мені на очі!» — «Хто?» — «Та той же, ти ж бачила».— «Спи, тобі рано на роботу».

Проте й на роботі (Андрей працював на пилорамі в комунгоспі) ще довго не міг забути фільму, зітхав, не світився, як завжди, радістю, а мучився чужим горем. Йому було дивно, що як же це так? — ось він, простий собі чоловік, живе мов у Бога за пазухою, має жінку хоч куди, цегляну хату під шифером, грошей кури не клюють, а десь хтось печеться, мучиться, не знає, як звести кінці з кінцями...

Тільки ж горе, перш ніж прийти, не питає. Прийшло воно і до нього.

Одного дня містечком прокотилася лиха вість: Андреєві Безверхому відрізало на пилорамі усі п’ять пальців на правій руці.

Тепер він такий. Пустився берега. Ще як жив разом з Мариною, то нічого, а коли став заглядати в чарку і Марина переділила хату (Андреєві дісталася одна кімната з верандою), то геть занехаявся і ще дужче схуднув. Висох, коверкотовий костюм теліпається на ньому, як на кілку. Інший би від такого життя завив, тільки не Андрей. Іде вулицею, світиться до всіх маленьким зморщеним личком — «Здоровенькі були!» — і наче й не помічає, що Максимович тільки мугикне, а Панасович, бува, й геть змовчить. Андреєві байдуже. То спершу було важко, і найважче тоді, як Максимович прийшов до його двору забирати дошки (ще до того приніс на двері). Тут нічого такого ніби й немає, але ж вийшло так, мовби Андрей збирався присвоїти чуже дерево. Думка була таки зробити ті двері.

— Хай лиш звикнуся до культів, — казав Андрей. — Все буде до шмиги! І двері й завіси!

— Ти мені їх до нового пришестя робитимеш, — бурчав собі під ніс сусіда і по одній носив до свого двору важкі дошки-сороківки, а Андрей чув, як йому болять усі п’ять пальців на правій руці...

Тепер уже байдуже. Все загоїлось, і він не має зла навіть на Марину. Спасибі, іноді занесе попоїсти чогось гаряченького, та й сорочку випере коли там.

І сусіди в нього хороші. Якось Андрей зайшов до Куліша позичити зубчик часнику — тоді саме сини його, студенти, приїхали на канікули, і Кулішиха на радощах не знала, за що хапатися, — то посадили і його за стіл, налили чарку. Андрей так розгубився, що забув, чого й зайшов до Куліша, виходило, ніби він сам набився випити на дурничку. Однак тоді про це не подумав, згарячу розпустив язика і такого нагородив, що й Кулішиха перестала здоровкатись. Еге, це тоді, як вона похвалилася старшим сином, що той здав сесію на відмінно. Андрей тоді, видно, не закушував, бо візьми та й ляпни: «Еге, розумна дитина, а ти уявляєш, що б із нього вийшло, якби йому та ще моя голова!»

Сам винен, певна річ. А сусіди у нього добрі. Захарчук, так той навіть карбованця позичить до пенсії. Андрей ні на кого зуба не має. Та й на кого йому нарікати? І чого? Хіба Андреєві погано живеться? Ха-га! Їсти є, зодягтися є, чого іще? Живи!

До всього ж, як пускають у кінотеатрі індійський фільм, — Андреєві більше нічого не треба. Зодягає поношений коверкотовий костюм, до чарки й не доторкнеться — тільки квасу бокальчик вип’є по дорозі — і йде «на кіно».

Тут, у затемненій залі, Андрей плаче...

І от до чоловіка, якому, здавалося, більше нічого й не треба, привалило щастя. Пізніше, коли Андрей згадував ту «трахамудію», то так і казав: «Щастя привалило!» — і при цьому сяяв усмішкою і шморгав носом.

Нишпорив якось по кишенях (а може, де карбованчик затерся!) і серед папірців натрапив на лотерейного білета. А тут якраз і поштар нагодився з пенсією. У нього й газета з останньою таблицею виявилася. Перевіряє Андрей свою лотерею і раптом бачить: навпроти номера й серії його білета чорним по білому написано друкованими літерами — «Москвич-412». Андрей очамрів. Довго розгладжував тремтячою куксою газету, потім лотерею — чи не заховалася якась цифрочка в складку? — поки не запаморочилося в голові. Та ж ні, все точно.

«Тепер заживемо!» — видихнув Андрей і, почувши свій голос, отямився.

Надвечір і гості стали з’являтися. Першим прийшов Захарчук, Андрей колись на пару з ним столярував. Неговіркий, вахлакуватий, Захарчук раптом ожив:

— Оце ти дав, Андрею! Оце втер усім носа!

Андрей саме доїдав борщ (забігала Марина) і з лиця був серйозний, наче не виграв машину, а купив її, і ще й зараз сушить голову: чи не по-дурному викинув такі гроші?

— Е, та ти, я бачу, запишався! Тепер до тебе й не підступишся.

— Клопоту ж з нею, — невдоволено буркнув Андрей. — Більше як із жінкою.

— Не біда.

— Та й прав немає.

— Був би кінь, а батіг знайдеться. Підеш на курси. Ще й дівчат кататимеш. Марина лікті гризтиме.

— Ну, це ти вже загнув.

Андрей попихкував «Паміром», тримаючи цигарку в кутику губ, мружився від диму і дивився на Захарчука поважно,