Василь Миколайович Шкляр - Треба спитати у Бога, Василь Миколайович Шкляр

не встигла спитати, чи далеко ще Шестиринці, як вони всі разом сплеснули в долоні: «Дитино, чия ти? Звідки ти?» Ну, певно ж, я була схожа на болотяне чортеня. Не видержала і розревілася. Сказала, що шукаю Шестиринці. То оце ж вони і є! Я мала б радіти, але розплакалася ще дужче і почала їм розказувати, як і чого тут опинилася. Всі баби разом почали й собі плакати, всі разом витирали сльози фартухами, і їхні фартухи стали мокрими, хоч викручуй. Я сказала, що десь тут живе вдова Якилина, що наш тато пішов од нас до неї, до Якилини, і що я прийшла забрати його додому. Баби всі разом заголосили ще дужче і гуртом повели мене до Якилини. Дорогою до нас ще прилучалися жінки, баби, розпитували, що сталося, і теж починали шморгати носами, плакали, голосили, втирали фартухами рясні сльози... Ой, Миколовичу, слів немає.

Баба Ялена і собі кінчиками хустки витерла кутики очей, хоч там не було ні сльозини. Її очі відсвічували сухим блиском.

— І що ти думаєш? Приходимо ми до Якилини, яка строїла нову хату, і я бачу на покрівлі тієї хати свого тата. Сидить, гепає молотком, крокви ставить. А я як закричу: «Ой, таточку-голубчику, та на кого ж ти нас покинув?!» Якось воно так жалібно вийшло мене, наче на похороні, і тут уже всі баби та жінки як заплакали хором, то такого плачу ще світ не бачив. Тато як побачив мене, молоток йому випав з рук. Тут і Якилина десь узялася серед двору. А я ще дужче: «Таточку-голубчику, вертайся додому, ми пропадемо без тебе!» Він зліз із даху, взяв мене мокру, як звіря, на руки, пригорнув і сказав до Якилини: «Одвезу її велосипедом додому, а тоді вернуся».— «Не вернешся, таточку! Не вернешся, бо ми тебе любимо дужче за неї!» — закричала я, і всі баби й жінки знов задерли свої фартухи до очей. А тоді, коли тато ще вагався, я закричала таке, що не знаю, де воно й узялося в мене. «У нас ти, таточку, теж будеш втиратися вишитими рушниками. У нас вдома багацько-багацько вишитих рушників!..»

Баба Ялена махнула рукою і відвернулася.

— І що? — спитав я. — Повернувся ваш тато додому?

Вона важко ковтнула.

— Посадив мене на раму, і ми поїхали на велосипеді додому. На колінах! На колінах стояв перед мамою. Просив прощення. За ті рушники...

Баба Ялена підвелася і вийшла на балкон.

Я вмикаю телевізор, бо зараз буде футбол. Зачувши шум стадіону, дружина кричить із кухні:

— О, починається! Хоч би людини посоромився! Може, там кіно якесь є чи концерт?

— Ні-ні! — забігає в кімнату баба Ялена. — Футбол я люблю. То хокей — казна-що, бо там така дрібна шайбочка, що й не видно, де вона бігає. А футбол я люблю!

Вона не зводить очей з екрана, потім питає:

— А знаєш, Миколовичу, куди б я ще хотіла піти? Скажу тобі по секрету. На стадіон. Ні, не на футбол подивитись, а на людей.

Вона знов примовкає, щось міркує сама собі, а потім я помічаю, як стуляються в неї очі. Зморилася. Що ж ти хоч, цілий день на ногах, хіба не зморишся за тим базаруванням.

Дружина стелить їй постіль, баба вкладається спати — легенька така, ніщо й не скрипне під нею, і я вимикаю телевізор.

Тихо спить баба Ялена. Дихає нечутно, ніби дитя. А лице її поважне, зосереджене, мовби й уві сні боїться щось проґавити, не догледіти, мовби й сон цей воліє прожити, як сама того хоче. І що їй сниться — не вгадаєш: чи далека Німеччина, де навіки заснув її Саня, чи, може, рідний город, на якому білими зорями цвітуть картоплі, чи вишиті рушники, якими вона прив’язала свого тата до рідного дому...

Вранці проводжаю бабу Ялену на автостанцію. Ловлю таксі, їдемо. Я переказую всім вітання, а потім між іншим питаю:

— А що вам снилося в нас?

— Нічого, — відказує. — Колись мені снилося все, а тепер навіть Саня не приходить ночами. Стара я. Уже й карточку його на ніч під голову клала — а він не приходить. Та якби й прийшов, не впізнав би. Стара. — І бабині рожеві щічки сумно опускаються вниз, а голова знову похитується, як маківка на вітрі.

Коли виходимо з «Волги», баба Ялена знов оживає.

— Ловка машина, — каже. — Не їде — пливе.

І вже перед тим, як сісти в автобус, вона раптом бере мене за рукав, прихиляє до себе і шепоче в самісіньке вухо:

— Ти думаєш, я приїжджала картоплю продавати? Ні, Миколовичу, оце тобі одному скажу по секрету. Я літа свої продавала. Та от ніхто не купує старості.

Лотерея

Це тепер Андрей такий.

А колись — ні, колись його знало все містечко. З його рук золото сипалось. Треба вам, скажімо, верх викинути на хату — просіть Андрея, треба підлогу постелити — гукайте Андрея, хочете нові двері чи вікна — знову ж таки йдіть до Андрея Безверхого. Бо так, як він, вам не зробить ніхто. І головне — дешево.

Маючи таку славу, інший би на його місці огинався, перепитував ціну, відкладав би це діло на потім, а Андрей... «Значить, так: це я завтра ввечері Захарчукові браму кінчаю, післязавтра Красуцькому роблю там одну трахамудію, а в неділю раненько буду у вас».

І точно: приходить у неділю при інструменті, обличчя завбільшки з долоньку світиться радістю — «Доброго здоров’ячка!» — й відразу береться до роботи. Дістає жовтенького складаного метра, роздивляється дерево, на яке ви розжилися; хай воно й сяке-таке — Андрей доведе до пуття. «Все буде, як в аптеці», — каже. «Може, спершу поснідали б, Андрею?» — «Що, в мене жінки немає?»

А від вечері не відмовляється. Сідає до столу і їсть як не в себе — сам же худий, як хрущ, цілий день крутиться, то нема коли й салу зав’язатися.

«Скільки ж це з мене?» — спитаєте, як Андрей уже підведеться з-за столу. «Та скільки... Скільки дасте — стільки й буде».

Іде він, було, своєю вуличкою додому, то навіть сусіда Куліш, немале цабе в райспоживспілці, визирає з-за щільного паркану (теж Андреєвих рук робота) і гукає ще здалеку: «Привіт робочому класу!» Потім виходить на вулицю, не виходить, а котиться кругленький м’ячик, подає пухкеньку руку. «Чи не зробив би ти