Олесь Ульяненко - Дофін Сатани, Олесь Ульяненко

у вуха плеєра і слухала музику; він віддалено вловлював якісь навіжені звуки, що мелодійно, водночас дисгармонічно зламувалися на дні, у ракушці, вуха. Тоді виринуло обличчя, бліде, з темними западинами очей, вродливе і витончене, — невидимий вітер роздимав його товсті, закинуті дозаду косма, але щр прибулець говорив, Іван так і не розібрав, проте за миттєвість він прочитав все по губах, як глухонімого, і зрозумів, що йому необхідно робити. В недопиту пляшку він всипав клофелін, що його колись безборонно приписували хворим на високий тиск пенсіонерам, а далі практикували столичні, і не тільки, путанки, і майже силоміць, стискаючи витончену щелепу, радіючи з вродливого, колись, здавалося йому, невиразної краси обличчя, заставив дівчину випити; вона пручалася, вигиналася тонким тілом моделі, потім обм'якла вся, звісила руки і шепотіла, що ще хоче. Він тоді взяв її напівпритомну, а коли кінчав, то перекусив горло і пив з того прокушеного горла, доки вона дриґала ногами. Задоволений, сидів в одних сімейних трусах, навіть не слухаючи, як булькає у конаючої з горлянки, і дівчина хрипить, все тихіше, і як затихла, то він ще раз став над нею, а тому як не зміг кінчити, то поонанував, вибризнув гаряче сім'я на вродливе, біле від смерті, обличчя. Сів, заплакав, потім закричав від щастя, розтираючи по пиці гускнучу кров. Звук, крик, зламаний у горлянці. Потім він відітнув спочатку голову, далі розрізав труп зі знанням анатома, відділяючи сухожилля, м'ясо, м'язи, поскладавши у дюралевий бачок кістки і жили окремо, м'якоть окремо. За годину він розтопив газову плиту і приготував відвар з печінки та серця: йому було сказано, що це надасть снаги і сили. Дбайливо переховавши залишки на пустирищі, під холодним вітром; що доносив п'яні крики десь від Милославської, він вже повертав назад, коли почув хриплявий голос, що видався йому криком з преісподні:

— А що ти, дємон, тут робиш?

Перед ним стовбичило четверо стрижених пацанів у шкірянках, з мобільними телефонами, нахабними і п'яними пиками.

— Ти, напевне, маніячиш? Га?! — видав один, і зелена тінь від далеких ліхтарів лягла на його обличчя.

І він злякався, тим ницим страхом, як і в патронаті. Його били без будь-якого, катаючи ногами, наче ляльку, і він спочатку скімлив, а далі злякався, що його тут, чого доброго, на пустирищі, можуть убити зовсім, запросився, пропонуючи гроші, кілька золотих обручок. Хлопці взяли все, але добавили йому кілька копняків, подалися пустирищем, навпрошки, напевне до Милославської, і один неждано запропонував затягти «цього урода» до недобудованої церкви й там огуляти. Хтось помітив вогник у його ж комірчині і сказав, що треба давати тягу, вигрібати звідси, бо зараз мусори прискочуть точно. Івану відлягло від серця. Під холодним вітром Білозуб пролежав до мурого ранку, з поламаними ребрами, і вже під світання, коли звів догори голову, то побачив сизий обруч, що поволі спускався донизу, з тріщанням електропилки. І слово, сильніше грому, прозвучало скрізь, влазячи у кожну шпарину, понеслося над пісками, над мертвими озерами: «Демон! Кайся!»

Пізніше, в травматичній лікарні, він вирішить, що голос цей, сильніший грому, почувся від струсу мозку; він подумки скаржитиметься і кликатиме на поміч свого покровителя, але сила когось, якого він фізично відчуватиме у палаті, терзатиме тіло, не даватиме спати, навантажуючи на його плечі тонни повітря, наче тонни землі, світячи церкви і хрести перед очима, прокручуватиме недавні і давні події, де головний герой він, а не хто інший, в супроводі кошлатого рила, й Іван горлопанитиме, щоб він його відпустив, знову кличучи свого рятівника. Це повториться, ще страшніше у психлікарні, і доктори добросердно накачуватимуть його наркотою, дивуючись, що це не допомагає: образи невловимо повзтимуть на нього кошлатими павуками, золоченими хрестами. І він втече у одній робі з лікарні, подасться до дільничих міліціонерів, розповість, що він і є той маніяк, убивця, але його викинуть за поріг, навіть не розпитавши прізвища, імені, не подивувавшись, що чоловік одягнений у латану лікарняну робу. І в лікарні ніхто не кинеться його розшукувати, тільки несподівано Ольга стане на порозі, гола, з закривавленими грудьми, і скаже: «Ти мене зрадив, я передбачив це. Тому я тебе і покарав». Іван зайшовся від люті: «Хто ти такий, щоб я тебе слухав, я тобі не обіцяв нічого, нічого тобі не винен…» Прибулець у образі Ольги тільки сказав: «Ну, дивись, щоб потім не скаржився!» І зник, розчинившись у туалеті.

І місяців зо два він жив без особливих пригод, з п'яною Ольгою, що все вередувала і просила подарунків, пускалася берега, жив з холодним жахом перед міліцією, голеними молодиками, дорогими автами, але в якомусь молошному умиротворенні: голоси і прибульці зникали відразу, як йому закортіло все пережите записати на магнітофонну тасьму. Книжок він не читав. Іноді газети. І якщо б його запитали про щось, то навряд чи він знав пряму відповідь про те, що межує з його розумінням доброго чи злого, то навряд, тому дарма йому приписували нечуваний і небувалий інтелект; просто не дурний собі чоловік: Іван вважав себе мужнім чоловіком, навіть більше, — взірцем для дамочок і баришень від сімнадцяти і старше. Годинами просиджував на стільці, викрикуючи до хрипоти уривки слів, фраз, записуючи до плеєра нещодавньої жертви, з насолодою слухаючи, як під тиском його слів зникає поволі трісклива, заодно милозвучна музика, записана на тасьму; він падав на ліжко в холодному поту і, знеможений, засинав під вуркотіння вітру або дощу, що вже на той час, на ту хвилину відходив тоскливими валами, полишаючи місце сну. Видавалося, ось зовсім близько починалося нове життя.

Потім знову полізли сни, тягучі, як похмільний ранок; і поминальним тижнем затяглися його дні, перелічені на хвилини, повернуті в невідомість дитинства. Його проколі лов колючий жах, і він спізнав саме середину його, якраз перед багатоповерховим, з чорними дірами вікон п'ятизіркового недобудованого готелю, з видом на площу і Солом'янський цвинтар. Він пошукав одними очима причину: міліціонер стояв і вологим карим поглядом дивився на Івана, нахабним і хитрим, залудженого хтивим більмом десь на самому денці, від якого пашіло молодістю незагнузданого лошака, — з довгою жилавою шиєю, з вологим поглядом убивці, що зупинився на пограниччі закону, напевне тому, що Івану ніколи не доводилося спілкуватися з міліціонерами на широку ногу, по-панібратськи, він міг непомильно визначити, хто проти нього: був обережним і хитрим, але його несподівано, разом з жахом, підкупив запах висмалених на сонці чобіт, хвилею приторної похоті, навіть те, що справедливість у цьому хлопцеві розтопила несправедливість, і тому він зрозумів, вірніше, побачив