Ненсі Х'юстон - Печатка янгола, Ненсі Х'юстон

Андраш відчиняє коханці двері — її щоки почервоніли від холоду. Він бере парасольку із її рук і ставить розкритою в кутку кімнати. («Чому французькою парасолька буде un parapluie, чоловічого роду? Ця річ граційна, мов жінка! Казатиму une parapluie!») Він обертається, широко розводить руки — і Заффі кидається в його обійми.

— Можу лишатися довго! — шепоче йому на вухо вона. — Еміль поїхав з Рафаелем до Бургундії.

Тим часом у поїзді «Париж–Ліон–Марсель» розпочинається допит. Еміль не підстрибує від здивування, коли з татових вуст злітає ім’я Андраша, але часто моргає. Рафаель помічає це — і цього йому досить: подальші заперечення вже не мають ваги. Він притискає сина в кут, засипає його запитаннями, примушує відступати. Еміль нажаханий. Хто ця людина? Він не знає — він її не впізнає. Від переляку він починає рюмсати. Рафаель, втративши голову, відважує сину два щедрих ляпаси, від яких у Еміля дзвенить у вухах.

Батько й син дивляться один на одного. До цього дня вони ніколи не дивилися одне одному в очі по справжньому. Це триває дві-три секунди, і Рафаель не витримує. Він ридає перед Емілем, притискає його до себе, молить пробачити. Однак слабкість тата лякає хлопчика більше, ніж його сила. Випручавшись із мокрих труських обіймів, він кидає вирішальні слова:

— Залиш мене в спокої... Зрештою ти ніколи на нас не зважав. Мій справжній батько — він.

Тіло Рафаеля вигинається неприродно від нестерпного болю.

Тіло Заффі вигинається від насолоди. Вона плаче, мов уперше, стискаючи ногами м’язисту спину Андраша. Нарешті вона може не стримувати крик через Еміля — і втрачає від цього голову. Відпускає себе. Відпускає далеко.

Рафаель, мов покинута маріонетка, лежить на сидінні в купе. Між ним і сином знову панує мовчанка. Він пригадує жахливе мовчання Заффі під час вагітності... Як вона змінилася відтоді! І яким дурнем він був, повіривши, що це завдяки йому, завдяки материнству...

Минають сірі безформні години. Заколисаний рухом і рівномірним гудінням потяга, Рафаель поринає в сон, ніби виборовши в пекельної яви коротку мить перепочинку. Він прокидається, мало не підскочивши, від руки Еміля на своєму плечі — жахіття продовжується.

— Я голодний, — каже Еміль. — Уже п’ята, а я нічого не їв.

Рафаель оговтується. Гарячково пригладжує розтріпане волосся. Бурмоче:

— Справді... Полудне. Треба поїсти. Я й забув. Ходімо до вагона-ресторану, у них напевно є гарячий шоколад.

Заффі, яка досі лежить у ліжку, Андраш приносить ароматний чай із ромом. Запалює цигарку і, крізь клуби диму, милується поміркованими, природними рухами оголеного тіла коханої.

— Заффі, я кохаю тебе.

Вона підводить очі й очима зустрічає його погляд.

— Андраше, я кохаю тебе.

Еміль іде попереду, і Рафаель змушений перехилятися через його плече, щоби відчиняти дверцята. У проміжку між вагонами він дає синові руку, щоби той зміг переступити металеву платформу, чиї зморшкуваті пластини скриплять і хаотично рухаються під ногами. Він помічає, що Еміля лякає ця суміш вітру і шуму — і пригадує власний страх, у такій самій ситуації, коли він був хлопчиком. Вони минають вагони — шість, сім, вісім вагонів — прямують, балансуючи, від задухи вагонів до холоду переходів, від тиші до грюкоту. Щоразу Рафаелеві дедалі важче дається відчиняти і зачиняти важкі металеві дверцята. Безсонна ніч виснажила його, а короткий сон лише збаламутив думки; і тоді в його розпаленій свідомості спалахує питання, яке він хотів поставити Емілю: відколи?

— Як довго все це триває? — глухо питає він у коридорі дев’ятого вагона.

Та Еміль, образившись на ляпаси, вирішив надалі не говорити ні слова. Якби ж то мамочка була поруч і допомогла!

Зненацька Рафаелеві спадає на думку, що вони, напевно, йдуть у неправильному напрямку, що від початку вони були поруч із рестораном, а тепер доведеться знову пройти весь шлях, знову відчиняти і зачиняти дверцята, знову у проміжках простягати Емілеві руку... Це видається йому непосильним. Він не хоче визнати, що помилився, і вперто тягне Еміля до хвоста поїзда, наполягаючи і дедалі втрачаючи над собою владу:

— Як довго? Коли ти зустрівся з Андре вперше?

Мов у поганому сні, спротив поїзда й сина зливаються в одне ціле; він відчуває, що ніколи не досягне ні вагона-ресторану, ні відповіді... Нарешті вони потрапляють до останнього вагона, до багажного відділення — дверцята на рейки широко розчинені. Не тямлячи себе, усвідомивши раптом, що жодній із мрій уже не збутися, Рафаель обертається до Еміля:

— Ти скажеш мені!

Щоби перекричати гудіння, яке долинає з відчинених дверцят, він змушений кричати з усіх сил — і ця зовнішня ознака люті здіймає у ньому вир справжнього гніву. Він підхоплює хлопчика під руки, висовує його у прочинені двері — і ноги Еміля гойдаються над рейками, що несуться на повній швидкості.

— Тату! Тату!

— Авжеж, ТАТО! — горлає Рафаель. — Авжеж, я твій тато, я люблю тебе так, як ти й не підозрюєш!

Гнів росте, підбадьорений ревом поїзда, що жене, тонни металу дзвенькотять і гудять, ніби тлумачать безлад у голові Рафаеля.

— То ти згоден з тим, що тато я, а не він?

— Так! — волає нажаханий Еміль.

— І як довго все це триває? — репетує Рафаель, струшуючи сина, мов грушку.

Від страху і сильного вітру в Еміля перехоплює подих, він не в змозі відповісти. Він просто крутить ногами в пустці, намагаючись знайти собі опору.

І вже за мить його не стає.

Андраш ставить платівку з піснями Роланда Керка — геніальний сліпий грає одночасно на стрітчі і носовій флейті[60]. Поки Заффі одягається, він вирушає на вулицю Дез-Екуф за туніськими ласощами: ріжки, злабія, захебакія, макруд... Андрашові це видається більше їстівним, ніж Appelstrudel і решта Mohnkuchen Центральної Європи[61].

Вони уперше «обідають» разом, удвох. Після чого, стікаючи медом, облизують одне одному пальці, гигочучи, наче діти. І знову кохаються серед бруду й недопалків, майже не роздягаючись, голова Заффі б’ється об спинку крісла, кожен удар Андраша викликає в ній спазм насолоди і шал.

Рафаель смикає за стоп-кран, щоб зупинити поїзд.

Заффі збирає волосся перед люстерком над раковиною. Одягає черевички й пальто, бере парасольку під пахву, перетинає двір, кожною клітиною відчуваючи велике Андрашове тіло. Наостанок вони цілуються серед вулиці, дозволяючи холодному дощу змішуватися з теплою слиною.

А потім — лише пів на дев’яту — вона віддаляється, розкриває парасольку й іде містом з широко розплющеними очима. Проходить повз «Самаритянку»[62], розкішно прикрашену напередодні Різдва. Підходить до Сени, насолоджуючись своєю самотністю й силою посеред найпрекраснішого міста у світі.

Це вже сталося —