Ненсі Х'юстон - Печатка янгола, Ненсі Х'юстон

Атож, це таки він.

Сонце в голові Рафаеля розлітається на тисячі скалок.

— Тепер на вулицю Сени? — питає водій.

— Так, — відповідає йому Рафаель.

Він удома — дома в них, здається, що він пливе понад підлогою, наїжачений, повний страху і ляку; затамувавши подих, він ходить з кімнати до кімнати квартирою, яка здавалася йому осередком щастя. Усе таке чисте, таке гарненьке, і кожна деталь цієї краси завдає йому мук: герань на підвіконнях, таріль із фруктами на буфеті, білий паркет без жодної порошинки, блискучі синьо-білі кахлі, що прикрашають стіни кухні, і дитяча кімната — ні, кімната Еміля, бо він уже не дитина, хоч і досі не ходить до школи, цікаво, чому Заффі досі не відпускає його туди? — зі шпалерами з літачками й ідеально розставленими іграшками, та їхня спальня з акуратно застеленим ліжком, випраними і випрасуваними мережаними шторками, шафою з їхнім одягом — ліворуч Рафаелевим, праворуч Заффі, угорі взуття, начищене, дбайливо розставлене, взуття чоловіка і жінки, які поруч ідуть по життю, ходять разом на концерти і звані вечері, на церемонію вручення Ордена Почесного легіону... «Представляю вам свою дружину... — Дуже приємно! — Моя дружина... — Мадам Лепаж...» Чому того вечора вона не нагадала йому, що він уже знайомив її із майстром? Чому дозволила представити себе Андре, тобто Андрашеві?

З горла виривається дике гарчання. Рафаель відчуває, як скручуються його нутрощі. Він падає на коліна перед ліжком і промовляє молитву, як і в день народження свого сина: та цього разу з вуст злітають не безневинні слова, завчені в школі, ні, це його персональна, інстинктивна молитва, сповнена люті: «Господи! — стогне він. — Зроби так — молю Тебе! — зроби, щоби вона розповіла мені все, щойно повернеться. Зроби, щоби розповіла про свій день, про випадкову зустріч з Андрашем, про колесо. Зроби так, щоб вона розповіла!»

І він вибухає зливою сліз і шмарклів, що заливають бургундську ковдру, вишиту вручну під час Першої світової його бабусею з роду Трала.

Заффі й Еміль повертаються близько пів на п’яту, коли вже смеркає. За цей час Рафаель трохи оговтується. Сприскує обличчя холодною водою. Проводить гребінцем по рідких темних кучерях, які ще прикрашають задню частину його голови. Запалює кілька ламп і влаштовується на дивані з «Le Monde» у руках. Утім він не розуміє, що читає, і досі не може нормально дихати.

Він чує їхні голоси — веселі, змовницькі голоси — на сходах. Ллється Емілів сміх, за ним майже відразу сміється Заффі. У щілині повертається ключ — і ось вони перед ним, перемовляються, світяться від щастя. Рафаель підводиться, підходить до них, мов уві сні; дружина і син вітаються з ним щиро — але йому ці вітання здаються байдужими й автоматичними. Заффі, прямуючи на кухню, аби взятися до вечері, кидає через плече:

— Ми піднялися на колесі огляду на площі Злагоди!

— Невже? — це єдине, що вдається вимовити Рафаелю. І він знову займає своє місце на дивані, бо коліна слабшають і не в змозі тримати його тіло.

— Просто казка! — додає Еміль.

— Наповниш собі ванну, Schatz? — кричить із кухні Заффі.

Рафаель залишається сам у вітальні, задихаючись, відхекуючись, душачись: щойно йому на голову, мов будинок Лотти, знищений бомбами, впало власне життя.

Вечеря для нього минає болісно — він з му́кою переводить погляд із Заффі на Еміля: якщо вони так вправно брешуть, отже, брехня вже давня.

— Хочеш іще гратена, любий?

— Ні, дякую.

— У тебе немає апетиту? Сподіваюся, ти не підхопив застуди від Еміля.

— Усе гаразд.

Застуда Еміля. Гратен. Це, певно, сон. Йому це сниться.

Цього разу ніч минає без сну для нього — а поруч солодко спить дружина. Дихає Заффі глибоко і спокійно; час від часу вона із задоволенням тихо стогне. Їй сниться... Що? Хто? Відколи? «Під час любощів, — стривожено думає Рафаель, — вона ніколи не називала мене іншим іменем. Зрештою... і моїм також».

Близько четвертої ранку він підводиться, не в силах терпіти безсоння, і починає міряти кроками вітальню.

О шостій виникає рішення: він зробить так, аби залишитися з Емілем сам-на-сам і розпитати його. Проте як? Еміль ніколи не розлучається із Заффі. «Йому майже шість років, а він постійно тримається за її спідницю — сором який! — раптом думає Рафаель. — Жахливе збочення!»

О сьомій (Ортанс де Трала-Лепаж завжди встає дуже рано) він набирає номер бургундського маєтку.

О восьмій, коли зі спальні раптом виходить Заффі, закутана в кімоно з розшитого золотом чорного шовку, яке він їй подарував на двадцятип’ятиріччя, Рафаель заявляє:

— Після обіду їду до Бургундії. З Емілем.

— Що? — каже вона, примружившись, ще глухим після сну голосом.

Він наливає їй кави.

— Щойно дзвонила мама, — відповідає він (що ж, брехуха цілком заслуговує на брехню). — Молила привезти його... Знаєш, мама вже не така молода, а після подій у Алжирі здоров’я в неї не в ліпшому стані. Еміль — єдиний її спадкоємець... Заффі, маєш її зрозуміти. І пробачити їй.

— Надовго ви їдете?

— Впораємося за день. Мама просто хоче познайомитися з ним, вручити різдвяний подарунок... Зрештою, Емілеві скоро шість, а він ніколи не бачив єдиної бабусі! Хіба це нормально?

Заффі не заперечує ні словом. Сидить, опустивши голову, не відводячи погляду від кави. Підносить чашку до вуст, робить ковток, аби приховати (принаймні так ввижається Рафаелю) легку посмішку.

— Що ж, добре, — мовить вона. — Цілком розумію твою матір.

— Ти ж потерпиш без сина до завтра? — відчуваючи себе збоченцем, далі питає він.

— Потерплю.

Він її ненавидить.

XVII

Отже, близько першої Рафаель з Емілем сидить нічичирк у таксі, що везе їх до Ліонського вокзалу. Батько з сином уперше виходять із дому разом.

Тієї ж миті Заффі радісно мчить під дощем: вона вперше йде до коханця сама! Звісно, вона спатиме вдома (їй відомо, що консьєржка стежить за її пересуваннями), але зможе обідати з ним, тинятися містом... На Мосту Митців порив вітру вириває з її рук парасольку — і вона щасливо регоче.

Між Емілем і Рафаелем панує тиша, у купе вони самі. За вікном похмурий одноманітний пейзаж, безугавний дощ. Злива батожить поїзд. Еміль пальчиками малює на вкритому парою склі. Вивчає рух краплин на вікні — достоту як у Андраша, того далекого дня, коли співали «Qué sera, sera», про який він, утім, не пам’ятає — однак цього разу траєкторію краплин грубо порушує поїзд, що мчить.

Знервований Рафаель не знає, з чого почати, як сказати синові те,