Ненсі Х'юстон - Печатка янгола, Ненсі Х'юстон

затишок, в якому вони існують, є головними складниками його щасливого раювання. Рафаель Лепаж — з усіх боків надзвичайна людина, але тут інакше: він типовий, як решта. У 1963 році всі батьки поводяться так, як він. Домашні справи турбують їх дуже туманно. Їхня роль — діяти, забезпечувати родину, до якої вони повертаються украй рідко, щоби час від часу відігріти душу. Словом, часті поїздки Рафаеля аж ніяк нікого не шокують і нічого не означають: з усіх поглядів він є взірцевим батьком і чоловіком.

Отже, 22 листопада він опиняється у Сан-Франциско — саме тоді на рожеву сукню своєї дружини Жаклін падає зі скривавленою головою Джон Фіцджеральд Кеннеді. Ця драма вражає Рафаеля, хоч і не вельми хвилює: згадуючи розповіді батька, який був прихильником де Токвіля, він завжди уявляв Америку як країну незрілу, безладну й жорстоку.

Однак господарі, які докладають зусиль, щоби дати йому позитивне уявлення про свою батьківщину, наполягають на відвідинах мальовничих кварталів Сан-Франциско. Ось чому — переважно проти власної волі — наприкінці поїздки Рафаель потрапляє до крамнички бітників. Купує там кокетний берет для Заффі, а для Еміля парку зі зшитих до купи клаптиків замші рожевого, бузкового, фіалкового і бордового кольорів. Наступні десять років таких брязкалець буде повно, але на початку грудня 1963 року, коли Рафаель привіз ці речі до Парижа, вони були єдиними у всій Франції.

— Дякую, тату, — серйозно каже Еміль, помірявши картату парку перед великим дзеркалом у вітальні й переконавшись, що розмір підходить. Під величезним капюшоном його личко здається ще прозорішим.

— Яка краса! — каже Заффі. Начепивши на бакир яскраво-фіолетового оксамитового капелюха, вона ставить руки в боки і приймає пози жінок-вамп, веселих дівчат і Марлен Дитріх у стрічці «Скандальна фрау з Берліна».

Рафаель, гордий своїм вибором, схвально присвистує.

Так зав’язуються нові стосунки.

Так зазвичай живуть люди.

Бере у змові участь і погода. Тільки не потепліло б на дворі...

Усю першу половину грудня дощить і зимно; Еміль хлипає носом, тож Заффі прикута до квартири на вулиці Сени, піклуючись про нього. Саме тому, коли 20-го погода раптом поліпшується, а її син вже не хворий — до того ж, Рафаель дає майстер-клас у Консерваторії, — вона з особливим хвилюванням дивиться за вікно.

Після п’яти років кохання вона досі жадає тіла Андраша; прагне його голосу, його грубих рук.

— Ходімо до Апу? — питає вона в Еміля. — Ти як, маєш достатньо сил?

— О, авжеж!

Вона дивиться на термометр, підвішений на балкончику — саме з нього підлітком Рафаель роздивлявся мертвих учасників опору. П’ятнадцять градусів! Це ж просто чудово!

І все ж, аби не ризикувати повторним захворюванням, вона примушує Еміля вдягнути американську парку.

— Але я її не люблю! Вона рожева — це для дівчат, з мене сміятимуться!

— Одягай, Schatz, одягай, будь ласка! Зроби мамі приємно.

Удень температура підскакує ще вище, Андраш пропонує піти прогулятись у Тюїльрі. Еміль на радощах стрибає — це ж його улюблене місце в Парижі!

Однак повні рідкого мулу алеї саду майже непрохідні; стільці поставили в довжелезні шереги, обережно поклали один на одного; з великих качель на двох звисає замо́к; ляльковий театр зачинений, те саме з манежем і кіоском... Наша трійця вже починає втрачати надію, аж раптом Еміль, піднявши голову, скрикує:

— Гляньте!

Феєричне, дивовижне видовище: по інший бік саду Тюїльрі, на площі Злагоди, постає і мерехтить на сонці велетенське колесо огляду.

— Мамочко, можна?

— Звісно, можна! Побігли?

І вони — німкеня, угорець і дитина, якої вони не робили разом — кидаються наввипередки в напрямку казкової розваги. Добігши до віконця каси, вони геть спітнілі й задихані; Еміль знімає парку і простягає її матері.

— Вмираю від спеки!

Коли підходить черга, на них чекає неприємний сюрприз: грошей у них стачить лише на два квитки, не на три.

— Ну ж бо, ходіть удвох, — каже Андраш. — Мені до вподоби тверда земля під ногами. Якщо всі піднімуться, хто ж милуватиметься вами знизу, га? Давай сюди...

І він забирає в Заффі парку Еміля.

Мати і син стрибають до гойдалки. Поволі підносяться до блакитного неба — чистого, урочистого грудневого неба. Їм зовсім не страшно — Еміль спершу думав, що злякається, але ж ні, усе спокійно, ясно, все мерехтить, шуму немає, гойдалка не сіпається; описуючи вже другу частину кола, вона потроху опускається до землі — і мама, чиї зелені очі аж світяться сонцем, нахиляється, щоби помахати Апу — авжеж, Апу стоїть там, з моїм пальто через руку, курить, усміхається і махає у відповідь, я бачу, як він видихає дим з ніздрів, ніби дракон — о, мені так подобається, коли він так робить! — і потім ми знову піднімаємося вгору в цілковитій тиші, який же він величезний, Париж, який білий і сірий, аж до обрію, як він сяє...

Заффі притискає Еміля до себе:

— Усе гаразд?

— Так...

— Мені трохи паморочиться, але ж це прекрасно!

— Як думаєш, голубам дивно, що ми робимо тут, посеред їхнього неба?

Заффі регоче. Коли колесо зупиняється, щоб інші люди могли увійти, вони завмирають на самому вершечку

А на землі Андраш тим часом курить останню цигарку, аж поки недопалок не опалює йому пальці; машинально він розчавлює його об підбір (старих угорських черевиків, зроблених за мірками спеціально на тата ще до війни одним приятелем-взуттярем — згодом його вислали до гетто, де, померши від голоду, він гнив на вулиці разом з трьома тисячами інших єврейських трупів, аж поки росіяни не звільнили цей берег Буди); приставивши руку до кашкета, Андраш намагається вгадати, в якій із гойдалок перебувають Заффі й Еміль — колесо неквапно рухається. Він не помічає — та він і не мав помітити — таксі, яке вже утретє об’їжджає площу Злагоди.

Достатньо і трьох разів.

Насправді достатньо й одного разу — та Рафаелеві важко повірити власним очам.

Він кладе руку на переднє сидіння, майже торкається плеча водія, який мав би везти його з Мадридської вулиці на вулицю Сени.

— Даруйте...

Як йому вдається так добре вдавати спокійний голос — коли все у ньому скрипить, гудить, ламається і волає від жаху?

— Так?

— Ви не могли б іще раз об’їхати площу? Здається, я дещо помітив...

— Та мені байдуже! Лічильник же працює.

Авжеж, це точно він. Андре. Майстер.

А в руках він тримає парку — парку Еміля.

Рафаелеві Лепажу завжди на все вистачає духу, він уміє водночас вдихати і видихати, навчає правильному диханню юних флейтистів по всьому світу — і раптом йому перехоплює подих.

— Ще раз, — просить він. Таксист