Нечуй-Левицький - Кайдашева сім'я, Нечуй-Левицький

пiс­ля всiх пе­ре­сер­ди­лись їх жiн­ки, хоч од їх пер­ших все ли­хо по­чи­на­лось. Бра­ти зов­сiм по­ми­ри­лись, i Лав­рiн дер­жав до хрес­та Кар­по­ву ди­ти­ну.

Минула зи­ма. Знов нас­та­ло лi­то. Зо­ло­те лi­то нес­ло за со­бою не­лад мiж Кай­да­шен­ка­ми. Той не­лад зно­ву по­чав­ся за гру­шу.

Як гро­ма­да дi­ли­ла мiж бра­та­ми двiр ста­ро­го Кай­да­ша, до Кар­по­вої по­ло­ви­ни одiй­шла гру­ша. Тин прой­шов на ар­шин по­за гру­шею. Та гру­ша бу­ла Лав­рi­но­ва. Ще хлоп­цем Лав­рiн при­ще­пив своїми ру­ка­ми ще­пу на ста­ро­му пнi. Гру­ша пог­на­ла­ся вго­ру, як вер­ба. Батько по­да­ру­вав Лав­рi­но­вi ту гру­шу иа ба­га­ту ку­тю то­дi, як Лав­рiн чхнув за ве­че­рею. В сiм'ї всi зва­ли ту гру­шу Лав­рi­но­вою. За це зна­ли всi на кут­ку.

Груша рос­ла ши­ро­ко й ви­со­ко i дов­го не ро­ди­ла. Сам Лав­рiн на­тя­кав Кар­по­вi не раз i не два, що в Кар­пiв двiр одiй­шла йо­го гру­ша. Але до­ки гру­ша не ро­ди­ла, до­ти й ли­ха не бу­ло.

На бi­ду то­го лi­та гру­ша вро­ди­ла, та ще й ду­же ряс­но. Гру­шi бу­ли здо­ро­вi, як ку­ла­ки, та со­лод­кi, як мед. Та­ких груш не бу­ло в цi­ло­му се­лi. Груш уро­ди­ло так ряс­но, що гiл­ля аж гну­лось до­до­лу.

Лаврiновi дi­ти до­вi­да­лись, що та гру­ша не дядько­ва. Хоч стоїть у дядько­во­му го­ро­дi, а батько­ва. Ста­ра ба­бу­ся їм док­лад­но за все роз­ка­за­ла й на­мо­ви­ла їх по­лiз­ти че­рез тин та нар­вать груш.

Дiти тiльки то­го й жда­ли. Хлоп­цi по­лiз­ли на гру­шу та й да­вай тру­сить, а дiв­ча­та зби­ра­ли в па­зу­хи. Ко­ли тут з ха­ти вис­ко­чи­ла тiт­ка Мот­ря.

- А на­що це ви рве­те на­шi гру­шi! - крик­ну­ла Мот­ря на не­бо­жiв та не­бог.

- Еге! Це не ва­шi гру­шi. Ба­бу­ся ска­за­ли, що це гру­ша батько­ва, а не дядько­ва, - го­во­ри­ли дi­ти та все зби­ра­ли гру­шi.

- Ось я вам дам гру­шi! За­раз по­ви­ки­дай­те ме­нi гру­шi з па­зух, бо я нар­ву кро­пи­ви, та по­за­ди­раю вам спiд­нич­ки, та дам та­ких груш, що ви не пот­ра­пи­те, ку­дою втi­ка­ти.

Мотря ки­ну­лась до кро­пи­ви. Дi­ти пiд­ня­ли гвалт i ки­ну­лись на тин, як ко­те­ня­та. На їх крик ви­бiг­ла з ха­ти Ме­лаш­ка.

- А на­вi­що оце ти, Мот­ре, б'єш моїх дi­тей? - спи­та­ла в Мот­рi Ме­лаш­ка.

- За те, щоб не кра­ли моїх груш, - обiз­ва­лась з-за ти­ну Мот­ря.

- А хi­ба ж це твої гру­шi? Це на­ша гру­ша; хi­ба ж ти не знаєш, чи що?- го­во­ри­ла Ме­лаш­ка.

- Ще що ви­га­дай! На на­шо­му го­ро­дi та ви­рос­ла ва­ша гру­ша! Це, ма­буть, свек­ру­ши­ще то­бi на­го­во­ри­ла на вер­бi гру­шi, а на оси­цi кис­ли­цi, - го­во­ри­ла Мот­ря.

З ха­ти вий­шов Лав­рiн i по­чав ос­ту­паться за дi­тей. Вiн кри­чав до Мот­рi, що то гру­ша йо­го, що про те знає все се­ло, що йо­го дi­ти ма­ють пра­во рва­ти гру­шi, ко­ли схо­тять. Кай­да­ши­ха вис­ко­чи­ла й со­бi з ха­ти й вже ла­яла Мот­рю на всю пельку.

- Iдiть, дi­ти, та рвiть гру­шi смi­ли­во! Це ва­ша гру­ша, - го­во­ри­ла до дi­тей Кай­да­ши­ха.

- Нехай тiльки влi­зуть у мiй го­род вдру­ге, то я їм ло­ма­кою но­ги по­пе­ре­би­ваю! - кри­ча­ла Мот­ря.

А гру­шi ви­сi­ли, як гор­ня­та, та жов­тi, як вiск! Лав­рi­но­вi дi­ти да­ли б їм гар­ту, хоч би во­ни зов­сiм бу­ли чу­жi, а тут ба­бу­ся й ма­му­ся ка­жуть, що мож­на й тре­ба рвать.

Дiти знов по­лiз­ли крадько­ма на гру­шу. Мот­ря вис­ко­чи­ла з дуб­цем i по­би­ла дi­тям спи­ни;

На Лав­рi­но­во­му дво­рi пiд­няв­ся гвалт. Че­рез тин ла­ялись вже не жiн­ки, а чо­ло­вi­ки. Лав­рiн до­ка­зу­вав, що то гру­ша йо­го, бо вiн її при­ще­пив, бо йо­му по­да­ру­вав батько, а Кар­по до­ка­зу­вав, що гру­ша йо­го, бо рос­те в йо­го го­ро­дi.

- Коли вже на те пiш­ло, то я маю пра­во на по­ло­ви­ну груш, бо гру­ша моя. Про ме­не, йди по­зи­вай ме­не в во­лость, - го­во­рив Лав­рiн.

- Ба не дам i по­ло­ви­ни, бо гру­ша рос­те на моїй зем­лi. Ма­ло чо­го там батько не го­во­рив ко­лись, - го­во­рив Кар­по.

А дi­ти все ла­зи­ли в дядькiв ого­род, а Мот­ря все час­ту­ва­ла їx рiз­кою. Бра­ти му­си­ли йти в во­лость. У во­лос­тi при­су­ди­ли, щоб Кар­по да­вав що­ро­ку по­ло­ви­ну груш Лав­рi­но­вi або щоб од­го­ро­див до Лав­рi­но­во­го дво­ру гру­шу з зем­лею на два ар­ши­ни та й про­дав Лав­рi­но­вi ту зем­лю на­вi­ки.

- Авжеж! Так оце про­дам два ар­ши­ни зем­лi! - кри­чав Кар­по. - Я й Лав­рi­но­вих гро­шей не хо­чу i зем­лi не дам. Про ме­не, не­хай прий­має co­бi гру­шу на свiй двiр, - го­во­рив Кар­по.

- Але ж, чо­ло­вi­че, гру­шi не мож­на прий­нять, - го­во­рив у во­лос­тi го­ло­ва, - а ру­ба­ти доб­ро­го де­ре­ва rpix. Да­вай що­ро­ку по­ло­ви­ну груш Лав­рi­но­вi, та й iдiть co­бi з бо­гом.

Лаврiн i Кар­по вий­шли з во­лос­тi i нi­би­то по­ми­ри­ли­ся. Кар­по прис­тав на те, щоб да­ва­ти по­ло­ви­ну груш Лав­рi­но­вi.

Прийшли во­ни до­до­му. Кар­по­ва жiн­ка зас­пi­ва­ла iн­шої.

- За що їм да­ва­ти по­ло­ви­ну? Чи то мож­на? Це во­ни схо­тять, щоб ми да­ва­ли їм по­ло­ви­ну кар­топ­лi та бу­ря­кiв. Це все свек­ру­ха на­го­во­рює в во­лос­тi.

Мотря знов га­ня­ла Лав­рi­но­вих дi­тей з сво­го го­ро­да ло­ма­кою, до­ки гру­шi зов­сiм не обiр­ва­ли то Мот­ри­нi, то Лав­рi­но­вi дi­ти.

Минула зи­ма, знов нас­та­ло лi­то. Ка­пос­на гру­ша, не­на­че на злiсть, ще бiльше роз­рос­лась i вшир i вго­ру, знов уро­ди­ла i сто­яла ряс­на, як об­ли­та. Груш уро­ди­ло мiш­кiв зо три, ко­ли не бiльше. Гру­шi бу­ли здо­ро­вi i до­ро­го кош­ту­ва­ли на яр­мар­ку. Тут уже пах­ло кар­бо­ван­ця­ми, а це для се­лян, бу­ло не жар­ти.

Знов по­ча­лась та­ка са­ма ко­ме­дiя. Ще гру­шi не дос­то­яли, а Лав­рi­но­вi дi­ти ки­ну­лись на їx, як бджо­ли на мед. Мот­ря ви­бiг­ла з ко­цю­бою, по­би­ла дi­тей, ще й гру­шi по­од­нi­ма­ла. Ме­лаш­ка роз­лю­ту­ва­лась за своїх дi­тей, як вов­чи­ця, ки­ну­лась до Мот­рi й тро­хи не здер­ла iз неї очiп­ка. Кар­по i Лав­рiн пiш­ли до свя­ще­ни­ка. Свя­ще­ник ра­яв їм зро­би­ти так са­мо, як пе­ред­нi­ше ра­яли в во­лос­тi.

- Ти, Кар­пе, зап­ла­ти Лав­рi­но­вi од­чiп­но­го три кар­бо­ван­цi, i не­хай гру­ша бу­де на­вi­ки твоя. Ти, Лав­рi­не, прис­таєш на те? - спи­тав свя­ще­ник

- Чи то мож­на прис­та­ти на те, - ска­зав Лав­рiн. - Я що­ро­ку про­дам груш за три кар­бо­ван­цi, а то щоб я взяв три кар­бо­ван­цi раз, та й го­дi. От не­хай ме­нi Кар­по од­рi­же на два ар­ши­ни зем­лi з гру­шею та й од­го­ро­дить. От на це я прис­та­ну.

- Авжеж! В ме­не й так ого­ро­ду об­маль, ще й од­рiж йо­му на два ар­ши­ни. Я на це не прис­та­ну, - ска­зав Кар­по. - Про ме­не, Лав­рi­не, бе­ри гру­шу та пе­ре­са­ди в свiй го­род.

- То дi­лiться що­ро­ку гру­ша­ми по­по­ло­ви­нi, - ска­зав свя­ще­ник.

- Коли ж, ба­тюш­ко, Лав­рi­но­вi дi­ти ла­зять у го­род, ви­ба­чай­те,