Теодор Костянтин - Капітан далекого плавання, Теодор Костянтин

Крутолобий, часто закурюючи, питав:

— Дати вогнику?

— Ні, дякую…

— Не хочеш — не треба, — зітхав крутолобий. Він теж мав свою звичку: через кожних п'ятнадцять хвилин діставав з кишені пласку баклагу, прикладався до неї й смачно кректав. Потім питав шофера: — Вип'єш чарку коньяку?

— Не хочу?

— А ви, товаришу професор?

Той заперечливо хитав головою.

— Жаль… Коньяк божественний.

Останнє слово дивно звучало в устах п'яниці. Коли той повторив його вдесяте, «професор» не стримався:

— Спіру, скажи мені, що означає «божественний»?

Той глипнув на «професора» й зареготав. Шофер невдоволено зиркнув у його бік:

— Чого ти регочеш?

Насміявшись досхочу, Спіру обернувся до «професора»:

— Глузуєте з мене?

— Зовсім ні. Просто хочеться знати, чи розумієш ти значення того слова.

— Твоя правда, сміх тут ні до чого, — крутнувся Спіру до шофера, — я думав, професор з мене глузує, але помилився. Вибачайте, професоре, хоч я не такий вчений, як ви, але щось таки кумекаю. Слово «божественний» означає улюблений богами. Отож…

— Так, так, Спіру, божий коньяк. Дуже вдало підібране слово.

Спіру, не вловивши іронії, прийняв похвалу щиро.

— О, я винахідливий, часто сам дивуюсь із своїх здібностей, — і охриплим голосом затяг пісеньку:

— Замовчи, дияволе! Через твою пісеньку ще влечу в якусь прірву! — вилаявся шофер.

— Мовчу… Не хочу вмирати. На тому світі не дають коньяку, — хихикнув Спіру й знову присмоктався до баклаги.

— Сп'янієш, Спіру, — занепокоївся «професор».

— Не бійтеся, тут нема й трьохсот грамів. Коли йдеться про діло, я вмію стримуватись.

В одному із комфортабельних купе швидкого поїзда Лучіан Фіуреску перегортав журнал. Він час від часу нервово позирав у вікно. Крім нього, в купе їхала молода пара — обоє інженери-лісники. Видно, вони недавно одружились і поверталися з весільної подорожі. Фіуреску набридло їхнє милування, і, зневажливо глянувши на молодят, він вийшов. У коридорі стовбичив самотній пасажир, який не звернув на Фіуреску жодної уваги. Той запалив цигарку й нудьгуючи пускав кільцями дим. Хотілося якнайшвидше приїхати на місце, а там… сам чорт не перешкодить зробити діло. Фіуреску затоптав недокурену цигарку й попрямував до вагона-ресторану. Пройшов через вагон другого класу, де в одному з купе їхав Марчел Коруз. Той весь час дрімав біля вікна. Деякі пасажири пробували зав'язати з ним розмову, але, побачивши, що він глухонімий, дали йому спокій. Все ж Коруз помітив Фіуреску, підвівся й подався за ним. У ресторані Коруз написав замовлення на клаптику газети — «ром», Фіуреску замовив собі каву. Спершу вони не звертали уваги один на одного, потім глухонімий знаками спитав у Фіуреску, котра година. Той простяг через столик ліву руку з годинником і показав помітку на циферблаті. Коруз кивком подякував, випив ром і вийшов. Не затримався й Фіуреску.

Через годину Коруз зійшов на станції Підбіла. З багажу мав лише речовий мішок з альпіністським спорядженням. Крім нього, там зійшли ще кілька пасажирів і розбрелись хто куди, лише один разом з Корузом сів у автобус, що відправлявся до Гацека.

Фіуреску, теж споряджений, наче завзятий альпініст, зійшов на станції Маленькій, з ним — ще два пасажири.

— Хочете піднятись на Ретезат? — спитав один з них у Фіуреску.

— Так, хоча й час зараз не дуже підходящий, але тільки тепер дали відпустку. А ви?

— Я тут недалеко в селі вчителюю…

Вантажна машина, на якій їхали «професор» і Спіру Тофан, на півгодини зупинилась у Гацеку. Пасажири вирішили пообідати. Потім рушили далі. Минувши кілька сіл, в'їхали до лісу й зупинилися біля хатини лісника, що стояла на галявині. Перед тим на годину затримались у селі. Там «професор» зайшов до сільської управи й передав листа, в якому столичні органи просили надати допомогу його експедиції, що її Академія наук посилає на чолі а професором Ніколае Неделку досліджувати гідрологічний режим озер біля гори Ретезат. Допомога, якої просив «професор», була скромною — лише кілька коней, щоб перевезти інструмент і апаратуру. Голова запевнив, що вранці четверо коней з двома провідниками будуть біля хати лісника.

Лісник запропонував їм гарячу страву, але «професор» відмовився і в хаті спати не захотів, а вклався в наметі. Поки «професор», шофер і Спіру говорили з лісником, якісь два туристи пройшли мимо хати і зникли в гущавині. Один з них сказав:

— Вони заночують у лісника.

— Тим краще.

— Не знаю, помітили вони нас чи ні?

— Міцний негідник… — пробурмотів той замість відповіді.

— Ти його ще мало знаєш. Майстерно діяв, волоцюга. Голова сільської управи в три погибелі гнувся перед ним і коней дав…

— Наче ти на місці голови не зробив би того самого, коли б тобі під ніс тицьнули папери з штампами та печатками.

— Твоя правда. Ще можеш іти, не стомився?

— До турбази ще не близько… Дійдемо завидна, якщо не заблудимо.

— Не бійся, я тебе веду.

— В мене вся надія на тебе. Я ніколи в житті не любив як дурень тинятись по горах. Хоча б, на наше щастя, не було багато людей на турбазі…

Мабуть, ми будемо там єдині.

Та Фіуреску помилився. На турбазі вони застали чотирьох туристів.

— Доброго вечора!

— Добрий вечір! — дружно відповіли всі четверо. Підійшов адміністратор турбази.

— Знайдете щось попоїсти гаряченького? — спитав його Фіуреску.

— Дещо є. Залишилось трохи печені, можу підігріти мамалиґу, приготувати яєчню.

— Давайте все разом.

Ті четверо, граючи в карти, навіть не дивились на новоприбулих.

— Пити щось будете? — спитав адміністратор.

— Якщо е, дайте коньяку.

Хазяїн поставив перед ними пляшку:

— Пийте скільки хочете.