Микола Олександрович Далекий - Танки на мосту! Голка в сіні, Микола Олександрович Далекий

Сіровол постояв, послухав і, не прощаючись, вийшов із штабної хати.

Юрко чекав капітана. Він сидів біля вікна, дивився в розгорнутий зошит, куди вже був занесений новий “штрафник” — Орест Чернецький. Юрко бачив цього бійця кілька разів, але мимохідь і тепер як не силкувався пригадати його обличчя не міг. Замість обличчя виникала якась невиразна пляма, й на ній темні, сумно зосереджені очі. Очі ці Юрко запам’ятав і навіть міг би намалювати, але все інше затяглося серпанком. Раптом очі зниклого при загадкових обставинах Ореста змінили дівочі очі, виповнені невимовного страждання. Це плакала, ламаючи руки, Ірина над загиблим Домбровським, плакала, не криючись ні від кого з своїм невтішним горем. Потім Юрко згадав, як він на своїй підводі супроводжував визволених полонених. Спочатку цих людей не треба було підганяти, вони наче збожеволіли від щастя, рвалися швидше в темряву, до лісу. І в лісі, поки було темно, колона рухалась досить швидко, незважаючи на те що попереду партизани гнали трофейну худобу. Але коли почало світати й колишні військовополонені помітили кущики чорниць, колона враз розсипалася. Люди кидалися від кущика до кущика, пригорщами рвали ягоди, разом із листям квапливо запихали їх у рот. Тоді вперше Юрко по-справжньому зрозумів, що таке голод і що таке полон…

Грюкнули двері, ввійшов Третій.

— Є щось новеньке?

— Є, товаришу капітан. Дрібниця, звичайно, але ви казали й на дрібниці звертати увагу, про все доповідати. Фельдшер із другої роти Іван Богданюк носить Орестові чоботи. Чоботи ще нові, а Іван віддав за них свої старенькі, але на додачу доклав жменю якихось пігулок.

— Які таблетки?

— Не знаю. Я не питав Івана без вашого дозволу. Кажуть, цілу коробку таблеток.

“Таблетки… Навіщо Чернецькому здалася ціла коробка якихось таблеток?”— подумав Сіровол.

— Піди, Юрко, до Богданюка й довідайся, що то за таблетки. Ні, зроби не так. До Богданюка не звертайся, а скажи командирові роти, щоб прислав до мене фельдшера. Негайно! І щоб Богданюк захопив сумку з медикаментами. Тільки швиденько, Юрко.

— Я мигцем! — боєць уже зачиняв за собою двері.

Сіровол у свій час займався докладною перевіркою всього того, що розповідав Орест Чернецький, коли вперше з’явився в загоні. Все підтвердилося — батько й мати Ореста були по-звірячому закатовані поліцаями. За словами командирів, під час перебування в загоні Чернецький нічим особливим себе не проявив. У бою він був не боягузом, але й не надто хоробрим. Ні з ким не дружив, був малослівний, замкнутий, похмурий. Навряд чи поводив би себе так засланий у загін шпигун. Той би намагався бути товариським, завів би собі купу приятелів, розмовляв би з усіма, винюхував. А цей був відлюдькуватий і похмурий. Але таблетки… Таблетки, які Орест зажадав на додачу до своїх чобіт, заінтригували Сіровола.

Фельдшер Іван Богданюк був подвижником медичної науки, головним чином такої галузі, як фармацевтика. Справа в тому, що диплома про закінчення якогось медичного закладу в Богданюка ніхто не бачив, а його розповіді на цю тему були туманні й суперечливі. Власне, це мало кого цікавило в загоні, бо всі сходилися на тому, що фельдшер він чудовий. Єдиним недоліком Богданюка було те, що він зовсім не розумівся на латині, а по-німецьки знав лише кілька слів. Це ускладнювало йому життя, бо він далеко не завжди міг визначити, проти якої хвороби треба вживати ті чи інші ліки, захоплені в німців разом з іншими трофеями. В більшості випадків Богданюка виручала інтуїція й виняткова витривалість його пацієнтів, але бували й невдачі. Тоді Йванко декілька днів ходив із синцем під оком, сумний і пригнічений, а потім, не маючи сили зрадити медичну науку, знову брався за свої досліди. Отакий фельдшер, врадуваний терміновим викликом і готовий негайно взятися за лікування, постав перед Сіроволом.

— Товаришу капітан, наказано з’явитись. Я вас слухаю.

Сіровол подивився на фельдшерові чоботи.

— Іванку, я тебе хочу послухати…

Богданюк перейняв погляд Сіровола і здогадався, для чого його викликано.

— Вам про чоботи розповісти?

— Спершу про таблетки.

— Одне з другим пов’язане.

— Давай про все докладно розповідай. Як було?

Богданюк сів на лаву. Тут до хати зайшов Юрко. На знак капітана він сів поруч із фельдшером.

— Якось довідався Орест, що в мене є таблетки для сну… — облизавши губи, почав Богданюк.

— Звідки довідався? Коли це було? Де ти ці таблетки узяв? — засипав його запитаннями начальник розвідки.

— Ага! — фельдшера здивувала цікавість Третього до таких, на його погляд, незначних дрібниць. — Тоді треба починати від Адама… Таблетки ті мені принесли хлопці, що машину з фріцами підбили на шосе. Це було десь…

— Місяців зо три тому, — підказав Сіровол.

— Так. Ну, я розібрав на коробочці одне слово — голова й подумав, що це таблетки від болю голови. Спробував їх спершу на собі, прийняв чверть таблетки на ніч — справді, біль щез, спав як убитий. Місяць тому попросив щось од головного болю Мишко-велетень, він саме мав іти на завдання з підривниками. Ковтнув він дві таблетки і заснув, та так, що й наступного дня його не змогли добудитися. Пішли хлопці на завдання, а він, як прочумався, поліз до мене битись, наче я його навмисне приспав, щоб зганьбити. Ну й приварив мені…

— Я пам’ятаю, — сказав Юрко. — Тоді ти добрий “ліхтар” під оком носив.

— Таж рука була в Мишка-велетня… — майже з захопленням підхопив Богданюк. — Лопата!.. Ось так, значить, визначив я, що ті таблетки — снотворне сильної дії. Хотів було викинути, щоб не тягати дарма, як раптом цей Орест… Пристав: дай та дай, зовсім спати не можу. Я й дав йому половинку.

— Він прийняв її при тобі? — спитав Сіровол, не зводячи очей із фельдшера.