Микола Олександрович Далекий - Танки на мосту! Голка в сіні, Микола Олександрович Далекий

— Ні, забрав із собою. Але спитав, чи можна для кращого вжитку розчиняти снотворне у воді чи самогоні. Я сказав, що це не завадить. Три дні його не було, а тут з’являється, відводить мене вбік і просить віддати йому всю коробку.

— Для чого йому стільки?

— Казав, не може спати, мучиться, вибився з сили. Мовляв, та таблетка йому дуже допомогла. Причепився, як реп’ях, пропонує ножик, шкарпетки нові. Я візьми та й скажи для жарту: “Чобітьми поміняємось — віддам”. Він спершу образився, а потім каже: “Давай!” Ми перевзулися. Він узяв коробку, подякував і пішов.

— Скільки було таблеток у коробці?

— Двадцять п’ять. Ні, менше. Три до того взяли, значить, двадцять дві і четвертинка.

— На взвод би вистачило…

— Авжеж, — погодився Богданюк. — Спали б добре.

— Чому ти про цей випадок нікому з командирів не сказав?

Здається, Богданюк почав розуміти, як обертається справа з таблетками. Він пильно і якось злякано подивився на Сіровола й, кусаючи губи, відвів погляд.

— Видно, я думав тоді більше про чоботи, а не про таблетки… — зізнався він. — Мені й на думку не спало. Але ж він нічого такого не натворив, тільки й того, що сам накивав п’ятами.

— Коли ви помінялись чобітьми?

— Скажу точно. За день до того, як Мишко-велетень загинув. Рахуйте, рівно три тижні тому.

Сіровол, заклавши руки за спину, кілька разів пройшовся по хаті. Він був похмурий, грав жовнами. Справді, вся ця історія з таблетками була дивною, плутаною і підтверджувала версію начальника штабу, яка ще донедавна здавалася Сіроволові досить сумнівною. Але ж таблетки були сильно діючим снотворним, і Орест Чернецький цікавився, чи розчиняються вони в горілці або воді. Можливо, сподівався, що йому якось пощастить додати снотворного в їжу командирів у день, коли його шеф готуватиме напад на загін? Сам цього зробити він не міг, але, можливо, мав спільника чи був чиїмось спільником. А що, як ті таблетки зараз у друзів Чернецького, які залишилися в загоні й готуються в зручний момент використати їх? Треба негайно ж повідомити про цю новину командира загону. Сіровол підійшов до фельдшера.

— Про цю розмову нічичирк. Але віднині всі таблетки показуй лікареві. Можеш іти.

Як тільки Богданюк пішов, Сіровол запитливо подивився на свого помічника.

— Чув? Що скажеш?

— Не знаю, що й думати.. — Вигляд у Юрка був розгублений. — А я ж вам навіть не хотів казати про ці чоботи. От тобі й дрібниця! На мою думку, ці снотворні таблетки — справа серйозна… Як ви гадаєте?

— Може бути серйозною, Юрко. Ти поки що занеси їх у зошит на особистий рахунок Ореста Чернецького.

— Значить, ми все-таки знайшли гадюку? — стрепенувся Юрко, й очі його радісно заблищали.

Сіровол невесело всміхнувся.

— Ще треба довести, що це гадюка. Ну, а доведемо, теж радості мало: виходить, гадюка вислизнула з наших рук…

Шеф привів Василя до себе о другій годині ночі. Вартові — один біля хвіртки, другий на нижньому поверсі — мовчки пропустили їх. Вони квапливо відступали назад, як тільки впізнавали Ганса. Хто йде слідом за шефом, їх уже не цікавило.

Майже в цілковитій темряві піднялися на другий поверх. Ганс відімкнув двері, засвітив дві товсті стеаринові свічки, й Василь побачив просторий кабінет з масивним письмовим столом, сейфом, великим дерев’яним ліжком біля стіни. Над сейфом висів портрет Гітлера. Шеф поставив одну свічку на сейф, дістав пляшку, дві склянки й закуску.

— За твоє здоров’я, Комахо! — підніс руку із склянкою шеф. — Чуєш?..

— Щоб і ви були здорові, пане Ганс.

Випили.

— Обидва будемо живі й здорові, як не будемо дурнями… — туманно висловився шеф, посмоктуючи шматок сала. — Я все підготував, Комахо. Кращого й бажати не можна. Працюватимеш спокійненько — крапля на тебе не впаде.

— Дякую, пане Ганс. Я все зроблю, як ви кажете.

Шеф відкинувся на спинку стільця, надув губи, замислився. В такій позі він сидів хвилин зо дві. Потім сказав неголосно:

— Постав другу свічку на сейф.

Василь квапливо виконав наказ. Він звик коритися не роздумуючи, не замислюючись, коли мав справу з шефом.

— Стань обличчям до портрета фюрера! — скомандував Ганс. — Так… Згорни руки на грудях. Трохи вище. Не озирайсь! Не напружуйся, розслаб м’язи.

Василь стояв спиною до шефа і не бачив, як той дістав пістолет і, не встаючи з-за столу, почав цілитися в нього.

Прогримів постріл.

— Ой! — дико вереснув Василь, хапаючись за руку. — Навіщо? Я все зроблю… Не вбивайте!

Майже відразу ж у коридорі почулися квапливі кроки, хтось затарабанив у двері. Це гримав Белінберг. Захеканий, він стояв біля дверей кабінету в самій білизні, з пістолетом у руці.

Здавалося б, оберштурмфюрер Белінберг не мав підстав нарікати на долю: гнів начальства не зачепив його, після самогубства Гільдебрандта його було навіть підвищено в чині. До того ж невдовзі після трагічних подій від оберштурмбанфюрера Борцеля прибула людина, до рук якої перейшла вся робота з агентурою, що завдала стільки клопоту гестапівцям. Віднині виконуючий обов’язки начальника княжпільського гестапо Белінберг відповідав тільки за охорону залізниці та за викачку контингенту.

Проте саме тоді й почалися найважчі дні.

Присланий Борцелем кремезний, схильний до повноти сорокарічний чоловік назвався Гансом. Це було його і ймення, й прізвище. Вірніше, це була кличка, що замінювала йому все. При першому ж погляді на Ганса можна було переконатися: він має прекрасне здоров’я і неабияку фізичну силу. Щоправда, при уважнішому