Микола Олександрович Далекий - Танки на мосту! Голка в сіні, Микола Олександрович Далекий

— Відважно бився в останньому бою Домбровський, — підтримав комісара Висоцький.

— Домбровський так і залишається в мене не виясненим… — сказав Сіровол і стиснув зуби.

— Як це так? — обурився вже Висоцький. — Людина загинула в бою, а ви й мертвого…

— Хіба шпигун застрахований від кулі? В бою кожного можуть убити. Навіть свої. На ньому ж не написано, що він їх агент.

— Зажди, капітане, — втрутився Бородань. — Ти казав тоді: двій помічник упевнений, що Домбровський тієї ночі ходив на побачення з дівчиною. Ти говорив з цією дівчиною? Вона підтверджує?

— Мало що вона скаже. А якщо вона була його спільницею? Він, вона і її дід…

— Товариші-братці, — з удаваним жахом схопився за голову Колесник. — До чого можна договоритися з переляку! Вже дійшли до дідусів і бабусь, на черзі немовлята… Давайте все-таки не втрачати почуття гумору.

— А що мені робити, товаришу комісар? — образився Сіровол. — Ворожий агент орудує в мене під носом, активно, нахабно. Тут не до гумору! Я повинен кожну ниточку хапати, кожен вузлик промацувати.

— Правильно! Але Домбровський поза підозрою. Я сам поговорю з цією дівчиною. Не зараз, пізніше, хай вона трохи заспокоїться.

— Це було б добре, — погодився Сіровол. — Але й з її дідом поговоріть… Щоб не було ніяких сумнівів. Тепер залишається Орест Чернецький…

— Саме Чернецький! — жваво підхопив начальник штабу. — По-моєму, це — ключ до розгадки. Дивіться: він передає одне, друге, третє донесення, а коли бачить, що підвів шефа, втікає з загону.

— Втікає… — недовірливо похитав головою Бородань. — А може, його вбито там, у Дубовлянах. Упав, а товариші не помітили.

— Ні, Василю Семеновичу, це відпадає, — сказав Сіровол. — Я з’ясовував. Кілька чоловік бачили Чернецького вже після бою.

— Будь ласка! — зрадів Висоцький, йому подобалася власна версія, яка розвіювала сумніви й знімала підозри з інших.

— А куди він утік? — Бородань глянув на начальника розвідки. — Скажи, капітане, куди він міг чкурнути? Може, до свого шефа, порозумітися? Так, мовляв, і так, трапилася помилочка, прошу змінити гнів на ласку. Ні, він не дурний, він розуміє — шеф під гарячу руку йому голову зітне. Логічно я міркую, товаришу начальник розвідки?

Очі командира загону сміялись.

— Логічно, але ми не знаємо всіх обставин, які передували зникненню Ореста Чернецького.

— А чого ти зволікаєш? Довідайся!

— З’ясовую. Зараз помічник розвідку робить.

— Бач, а не хотів брати Художника. Метикує?

— Нічого. Наївний, але тямкий. З нього будуть люди.

— Послухайте! — Висоцькому не хотілося розлучатися із своєю версією. — Послухайте! Чернецький утік, звичайно, не до шефа. Він був настільки приголомшений тим, що ми напали не на Кружно, а на Дубовляни, що нерви не витримали й…

— Який він нервовий виявився… Неймовірно!

— Це повинна бути людина міцна, загартована. Щодня ж поруч із смертю ходить.

— Капітане, яка лінія поведінки може бути в агента після Дубовлян? Постав себе на його місце. Що б ти робив?

Це був їх улюблений прийом — у думках ставати на місце ворога. Сіровол знехотя всміхнувся.

— Все залежить від обставин і від характеру людини. Становище агента майже катастрофічне. Його можуть запідозрити, а може, вже й запідозрили в зраді. В такому випадку підішлють у загін іншого з єдиною метою — ліквідувати “зрадника”. Агент це розуміє. І отут я розумію варіант Івана Яковича — у такій ситуації я не став би чекати розправи, а, не будучи дурнем, дав би драла.

— Куди?

— А куди очі дивляться.

Всі засміялися.

— Вважаєш, що це для нього єдиний вихід? А може, він має якісь старі заслуги і сподівається повернути довір’я шефа чи того, хто замінить колишнього шефа.

— Такий варіант імовірний, але щоб його розвинути, я повинен стати не на місце агента, а на місце його господаря,

— Ставай.

Сіровол довго гладив підборіддя, а затим сказав:

— Погано виходить.

— Кому погано? Агентові чи тобі, його господареві?

— Агентові й… нам.

— Нам?

Начальник розвідки кивнув головою.

— Я на місці шефа наказав би агентові, котрий прошпетився, зробити щось таке, що повністю відновило б моє довір’я до нього. Я поставив би питання руба: або виконаєш наказ, або ми ліквідуємо тебе як зрадника. Але що б я йому запропонував?.. Припустимо, знищити командира загону або кого-небудь із нас. Чи, можливо, усіх чотирьох!.. Важко, небезпечно? А мені що до того? Ухитрися, ризикни — однаково твоя голова на волосинці висить. Отак би я на місті шефа вчинив.

Цього разу начальника розвідки слухали в цілковитій тиші. Але як тільки він замовк, почувся сміх. Сміявся Бородань.

— І це ти боявся нам сказати, капітане? Думав, перелякаєш на смерть?

— Лякати не хочу, але попередити мушу: необхідно вжити застережних заходів!

— Гаразд, лови його, чорта, швидше, — усміхаючись у бороду, сказав командир загону. — Не знаю, як ви, товариші, а я вмирати не збираюся, тим більше від руки шпигуна, Я ще повоювати хочу, саме ж і поповнення прибуло — майже сто п’ятдесят чоловік.

— Цього поповнення треба чекати ще принаймні два — три тижні. Скелети ж, шкіра та кості.

— Нічого, тут вони швидко стануть схожими на людей. Гірше зі зброєю…

Почали говорити про військовополонених, визволених на станції Дубовляни. їх відправили на далекий лісовий хутір, де лікар установив для них майже санаторний режим. Колесник розповідав про свої розмови з цими людьми, вони бажали одного