Кхогендронатх Митро - Бхомбол-ватажок, Кхогендронатх Митро

Іноді Гобіндотхакур починав говорити протягом:

— Тоді-і-і… ма-а-авпячий ца-а-р…

При цьому він похитував головою, і пасмо волосся в нього на голові підстрибувало, як живе. Несподівано пасмо повернулося і впало на ліве вухо. Бхомбол не витримав і зареготав. Хтось поруч приєднався до нього. Бхомбол оглянувся й побачив, що біля нього стоять Молоті і якісь дві незнайомі йому дівчинки, приблизно її віку. Одна з них, із круглим, наче гарбуз, обличчям, поглядаючи на Бхомбола, щось шепотіла на вухо Молоті. Молоті, нічого не відповівши їй, одійшла вбік і сіла. Бхомбол теж перейшов на інше місце і знову почав слухати оповідання. Та невдовзі прийшов Кешто, служник добродія Мухурі, і покликав Бхомбола й Молоті вечеряти.

Після вечері Бхомбол хотів був повернутися й дослухати розповідь з «Рамаяни», але добродій Мухурі сказав:

— Ішов би ти краще спати, Бхомболе. Після такого важкого дня треба відпочити. Адже завтра тобі знову вирушати в дорогу.

Бхомбол, дуже невдоволений, пішов на веранду. Кешто, зібравши з тарілок недоїдений рис, висипав його біля колодязя. Потім покликав собаку — здається, того самого рудого пса, котрий зустрічав Молоті на пристані.

На веранді було приготовано дві постелі.

На кожній висіла сітка від москітів, у кутку стояла чорна скриня, на ній блимала лампа, її тьмяне світло надавало всьому якоїсь таємничості.

Дружина добродія Мухурі поправила гніт. Стало світліше.

— Лягай, — сказала вона Бхомболові. — На другій постелі спатимуть тітка й Молоті. Зараз я опущу сітку від москітів і зачиню двері. Не боїшся залишатися сам?

— Чого ж мені боятися? — знизав плечима Бхомбол.

Опустивши сітку, дружина добродія Мухурі зачинила двері й пішла.

Бхомбол ліг, але йому не спалося. Він думав: добре було б вранці й поїхати звідси! В хаті почувся голос Шучі. Очевидно, він прийшов вечеряти. Краще було б піти спати з ним у човен…

Москіти дзижчали на терасі, але не могли залізти під сітку. Біля колодязя квакала жаба, цвірчали цикади, десь поблизу гавкав собака. Бхомбол, дуже стомлений за день, ке помітив, як заснув.

Проснувся він несподівано від рівномірного стуку, що лунав зовсім поруч. Десь у далині гукав сільський сторож. Бхомбол розплющив очі, проте нічого не побачив — довкола було темно, хоч в око стрель. Він прислухався, але не зміг збагнути, що це за стук. Ось позіхнула тітка добродія Мухурі, потім знову пролунав ритмічний стук.

Бхомбол повернувся набік і чхнув.

— Що, онучку, москіти кусають? — почув він голос бабусі. — А я оце хочу бетель собі приготувати. Може, я тобі заважаю? Нічого не вдієш! Стара я, онучку, і не здатна жувати, поки не потовчу бетель у ступі. Молоті не може спати, коли я товчу. А сьогодні спить, як мертва, — набігалась за цілий день. Спи, я більше не буду.

Та стук тривав далі, і Бхомбол довго не міг заснути. Він перевертався з боку на бік.

По безлюдній вулиці хтось швидко пройшов, теленькаючи дзвіночком. Бхомбол вирішив, що це листоноша, але все-таки спитав бабусю:

— Хто це?

— Ти ще не спиш? Це листоноша — він щоночі проходить тут у цей час Він приїжджає з того берега — із села Комлапура. А прямує в село Щатгоче… Чого це ти не спиш? Може, постіль тверда? Тобі сподобалося наше село?

Бхомбол сказав, що сподобалось.

— Навколо нашого села ще недавно були джунглі, а на південь від Шатгоче раніше були розбійники. Мій свекор жив у селі, яке знаходиться ще далі, ніж Шатгоче. Одного разу я їхала у паланкіні в гості. Зі мною був Модон — він служив тоді в нас. Коли ми вийшли на дорогу за поле, сонце вже сіло. Несподівано з джунглів на нас накинулись розбійники: «Тримай їх, тримай!» — кричали вони.

Дверцята в паланкіні були зачинені, і я нічого не бачила. Було вже холоднувато, але мене від цього крику кинуло в піт. На мені було багато прикрас. В цей час чую — Модон кричить: «Гей, стережіться! Не підходьте близько! В паланкіні їде племінниця самого пана Чоудхурі».

Після цього все стихло, розбійники зникли. Носильники підхопили паланкін і кинулися було тікати, але Модон гримнув: «Не біжіть! Ідіть потихеньку!» Потім він підійшов до паланкіна і сказав мені: «Не бійтесь, ці боягузи розбіглися». Та все-таки мені було страшно.

— А хто такий пан Чоудхурі? — спитав Бхомбол.

— Це мій дядько. Подейкують, що один час він очолював розбійницьку ватагу. Коли була маленька, в нашому селі розбійники пограбували кілька дворів, але до нашого ніхто й близько не підійшов.

— Ви заважаєте мені спати! — почувся невдоволений голос Молоті.

— Гаразд, гаразд, ми не будемо розмовляти! Спи, — сказала бабуся й замовкла.

Бхомбол заснув, роздумуючи над словами старенької

Прокинувшись рано-вранці, він устав і, не сказавши нікому й слова, пішов стежкою, мокрою від роси. Перші промені сонця вигравали на верховіттях дерев. Коли Бхомбол повернувся назад, то виявилося, що в домі всі були стурбовані його зникненням. Після сніданку Бхомбол мав уже йти до річки.

Він попрощався з тіткою добродія Мухурі і з його дружиною. Нарешті він вирушав додому, але йому чомусь було невесело.

— Приїжджай до нас знову, — сказала жінка, благословляючи його в дорогу.

— Не забувай свою бабусю, онучку, — додала старенька.

Добродій Мухурі провів Бхомбола до самої пристані; поруч з ним усю дорогу біг рудий пес.

Біля ріки хлопець оглянувся й побачив, що бабуся, дружина добродія Мухурі і Молоті стоять на дорозі і дивляться йому вслід. Молоті стояла під деревом манго. Кучеряве волосся спадало їй на очі й на щоки.

Тільки-но Бхомбол скочив у човен, він відчалив.