Кхогендронатх Митро - Бхомбол-ватажок, Кхогендронатх Митро

мої батьки померли, і тітка виховала мене. Я люблю її, як рідну матір… А це той хлопчик, про якого я писав вам, тітонько.

— Я так і подумала, побачивши його, — відповіла старенька. — Хорі, де ж ти?

— Хорі пішов допомогти принести речі з човна, — сказав добродій Мухурі. — Він незабаром повернеться. Хай Бхомбол поки що трохи відпочине.

Добродій Мухурі уже розповідав Бхомболові, що його тітка, у дванадцять років залишившись удовою, повернулася в батьків дім.

Відтоді вона жодного разу не покидала село. Зараз їй сімдесят вісім років. Бхомбол помітив, що в неї було мало сивого волосся, всі зуби цілі, гарний зір і пряма постава. Тільки на лиці подекуди були зморшки. На шиї вона носила такий самий амулет, як той чоловік, що вийшов їм назустріч.

У хаті було дуже чисто й прибрано. На подвір'ї з одному боку ріс базилік, з іншого був колодязь, поряд— паркан, увитий ліанами. Біля паркану росли баклажани й перець. Неподалік видно було бамбуковий гай. Звідти долинав стукіт: хтось довбав стовбур дерева. Може, то був птах тунтуні…

Бхомбол умився біля колодязя і знову повернувся на веранду. Та йому не сиділося на місці. Він хотів уже встати й піти погуляти, коли тітка добродія Мухурі сказала:

— Невістко, дай дітям попоїсти… Молоті, йди сюди.

Молоті вийшла на веранду й сіла на протилежному кінці мати. Принесли смажений рис, кокосовий горіх і сметану з гуром у піалах. Поки Бхомбол і Молоті їли, старенька сиділа перед ними і, дивлячись на них, примовляла:

— Оце то пара! Яка гарна пара!

Бхомбол мало не вдавився, йому знову захотілося втекти. Сяк-так попоївши, він зійшов з веранди й попрямував до шляху.

Біля будинку стояв добродій Мухурі й палив кальян.

— Куди це ти зібрався? — побачивши Бхомбола, спитав він. — Уже пізно.

— Хочу трохи пройтися.

Побачивши, що Бхомбол завертає до річки, добродій Мухурі сказав:

— Не ходи туди. Краще піди в храм. Скоро там читатимуть оповідання про життя і подвиги героїв та богів… А ти, Норхорідо, будеш там? — звернувся він до чоловіка, з яким саме розмовляв.

— Звичайно, — відказав той. — Читатиме сам Гобіндотхакур. У нього такий приємний голос! Ніхто в селі не вміє читати краще за нього. Якщо він помре, хто його замінить?

— Це правда! — І добродій Мухурі передав кальян Норхоріді.

Бхомбол любив слухати оповідання. Багато разів він чув уривки з «Рамаяни» і «Махабхарати». А розповідь про подвиги Рами навіки запала йому в серце.

— Ну гаразд, ходімо до хати, — сказав Бхомболові добродій Мухурі, беручи кальян у приятеля.

Та хлопцеві не хотілося йти до хати.

13. НАРЕШТІ ДОМА!

Був дванадцятий день нового місяця. Ніч була зоряна. Дерева, що росли обабіч вулиці, купалися в м'якому місячному світлі. На дорогу лягали довгі химерні тіні. Вгорі, над головою, літали кажани, здалека долинало виття шакалів.

Тітка добродія Мухурі збиралася разом з Молоті йти до храму.

— Ви вже йдете? — сказав добродій Мухурі, як тільки вони з'явилися на подвір'ї. — Візьміть з собою Бхомбола.

— Я прийду пізніше, — відказав Бхомбол.

— Ходімо, онучку, — мовила старенька. — Якщо ти будеш з нами, ми не боятимемось. Невістка прийде потім — їй треба ще готувати вечерю. А Хорі нездужає.

— Я не хочу зараз, я прийду пізніше, — стояв на своєму Бхомбол.

— Ну що ж, тітонько, ідіть самі, він вас наздожене, — сказав добродій Мухурі.

Бабуся й Молоті пішли. Бхомболові також не сиділося дома. Він вийшов на вулицю.

— Що зараз погане — буде гарне! — кричав десь факір.

Між деревами біля дороги майнуло світло. Бхомбол угледів, що це був чоловік із світильником у руці. Коли він вийшов на дорогу, Бхомбол побачив, що в нього сиві вуса й борода, а волосся на голові розділене на проділ. На шиї в чоловіка висіло намисто з черепашок і скляних кульок. Одягнений він був у халат. Факір підійшов до самого подвір'я добродія Мухурі, зупинився перед Бхомболом і знову завів:

— Що зараз погане — буде гарне!

«Що зараз погане — буде гарно», — повторив про себе Бхомбол і поклав у чашку факірові єдину пайсу, яка в нього була. Той підняв світильник, благословляючи хлопчика. Бхомбол відчув запах чаду — гніт у світильнику майже зовсім догорів.

Факір почвалав далі.

Бхомбол подався в тому самому напрямку, в якому, як він бачив, пішли бабуся й Молоті. Невдовзі він опинився під великим навісом; там зібралося багато люду.

Осторонь від усіх сидів чоловік з рушником на плечі. Він щось розповідав, розмахуючи руками. Перед ним стояв невеликий стіл, застелений білою скатертиною. На столі лежала товста книга, поруч стояла лампа.

Бхомбол зрозумів, що цей чоловік і є Гобіндотхакур, котрий читає оповідання про життя богів і героїв.

Слухачі сиділи нерухомо, неначе ляльки.

Бхомбол підійшов ближче. Він почув, що» Гобіндотхакур читає уривок з «Рамаяни» В цьому уривку розповідалося про мавпячого царя Хануме, про те, як він боровся з людожерами.

Всі дуже сміялися з витівок мавпячого царя, задоволені його перемогою над людожерами. Найбільше подобалося Бхомболові, коли читець, захопившись якимось епізодом, похитував головою з боку в бік — тоді пасмо волосся на голові в нього починало кумедно ворушитися. Зуби в Гобіндотхакура були зовсім чорні. Очевидно, він безперестанку жував бетель.