Євген Серафимович Велтистов - Нові пригоди Електроника, Євген Серафимович Велтистов

class="book">Після слів “Щось тебе, моя корова, толком не збагну” пролунало дружне: — Му-у-у…

Захоплена загальною легковажністю, Олеся теж пожартувала. Прокричала в ніч голосом Алли Пугачової пісню з її репертуару:

Ой, мамо, мамо,

Ой білая панама,

Розкішная панама,

А на моєму фото

Не лице, а драма.

Спочатку всі немов оніміли, потім опам’яталися, засміялись, грянули хором:

Ой, мамо, мамо,

Ну де твоя панама?..

А моя “Пугачиха” стоїть задоволена в оточенні Гусєвих та інших поклонників із сорок сьомого. Я хотів було гукнути: “Олесю, ти що це?” Та передумав. До Олесі підійшла Ніна, попросила: “Повтори, будь ласка. Я чогось цього номера не знаю…”

Що далі співав трудяга-патефон?

Пам’ятаю радісний, розкритий навстіж світ у піснях Орлової:

Радів соловей, весни співець,

Життя навкруг буя в красі.

Якби було у мене сто сердець,

Я б віддала йому усі…

Радіють… Співають… А мені чомусь сумно.

— Не сумувати!.. — кинула жартівливо Ніна, проходячи повз мене.

— Це мине, — відповів я цілком дорослим тоном. — Ностальгія. Ретро…

Вона глянула на мене безпомічно. Ми танцювали з нею останній свій танець.

— Знаєш, — сказав я, заглядаючи в Нінині очі з майбутнього, — ти станеш гарною естрадною співачкою, а я — насправді — письменником. І ми більше не побачимося.

— Чому? — Вона здивувалась. їй дано було заглянути лише на два роки вперед.

— Заспівай, Ніно! — попросив я.

Вона погодилась. І тільки-но замовк Утьосов, зазвучав над лісом дзвінкий дівочий голос:

Не забудь мене удалині,

Хай душа твоя пала в огні.

Буде ніч. І буде молодик в той час.

Чекатиме він нас.

Вона заспівала одну строфу. Ніхто не зрушив з місця, не заговорив. Тиша опустилася на галяву. Всі завмерли, як на старому знімку. Ось він, у пам’яті і насправді: купка застиглих у танці юних дачників, патефон на величезному пні, колони сосен, місячний ліхтар.

Я просигналив Вітрові:

— Зібратися всім разом!

Ми зустрілись під сосною, осяяною місячним ліхтарем. Ледве вирвали з кола танцюристів Ліну-поліно. Навіть у темряві було видно, яка в неї фізіономія.

— Як добре, братці-кролики! Кире, це ти? — торохтіла вона. — Вітре, чого ти сумний? Письменнику, заспокойся! Олесю, вибач мені. — І додала: — Я готова. Я, братці-кролики, щаслива…

Олеся не стрималася, цмокнула тітку в щоку.

— Отакою я тебе люблю!

Коли ми проникали крізь товстелезну сосну, в середину її стовбура, пролунав життєрадісний голос Ліни:

— Як його? Гаврош? А-а, Гаврик! Певно, він заждався нас у своєму ящику.

Хвалити бога, за вечір хоч одну долю було вирішено.

СУД ПАМ’ЯТІ

Я таємно викликав Кира у двір.

— Мені потрібно на одну годину в сорок четвертий. 21 жовтня. Це важливо.

— Ми удвох? — спитав Кир.

— Удвох. Там іде суд над убивцею.

— Зрозумів, — відповів Кир. — Роби, як я. Я поклав йому руки на плечі.

Точно пам’ятаю цю дату: 21 жовтня мене викликали в суд як свідка. В суді я ніколи не був, не знав, що там говорять, і Льохині ковзани не взяв під східцями. Карлуша зізнався у двох убивствах — дівчини й діда, а вбивство Льоні Маніна заперечував. Зараз, саме зараз я виправлю помилку.

Ми опинилися з Киром у нашому дворі. Двір був пустий, похмурий. На небі висіли свинцеві хмари. Я пірнув у парадне, дістав із схованки під східцями ковзани, загорнуті в синю ганчірку. Хитрий ти, Карлушо, тут ніхто не шукав би. А я, виявляється, страшенний боягуз, навіть перелякався, коли знайшов ковзани. Що ж, хай буде суд і наді мною!

Показав “гаги” Кирові. Новенькі, нікельовані, з тупими вістрями. Льоха так і не встиг їх заточити, приміряти, прикрутити до валянок мотузкою з палицею.

Ми побігли униз, на Каланчевську вулицю. Тут каталися взимку на ковзанах. Розганялись униз аж до трамвайної лінії. І чекали на попутний ваговоз, чіплялися за борт дротяним гачком і піднімалися на гору. Це незрівнянна втіха: іскри сипалися з-під ковзанів, коли попадався голий брук, вітер рум’янив лице, й головне, треба було дивитися, щоб ніхто раптом не висунувся із-за борту, не зірвав з тебе шапку.

Сіре суворе приміщення міського суду напроти трамвайної зупинки. Піднялися на другий поверх. Кімнату, де відбувався суд, я пам’ятав.

Маленький зал забито людьми.

Я приземлив Кира на край лави й відразу ж побачив убивцю. Білявий, з байдужим обличчям, він упевнено сидів на лаві підсудного. За його спиною застиг міліціонер. Трохи осторонь, теж під охороною, нудилися Вага, Франт, брати Воли.

Я підійшов до високого столу, поклав перед суддею згорток.

— Що це? — запитав суддя.

— Ковзани… друга. Леоніда Маніна. — Судорога здавила мені горло, але я переборов хвилювання і страх, показав на Карлушу. — Його убив оцей.

— Ваше прізвище, ім’я, по батькові? — спитав суддя.

Я назвав себе.

— Це мій свідок, товаришу суддя, — пояснив, підводячись, прокурор. — Він із сьомого класу.

Суддя розгорнув ганчірку, і всі побачили новенькі Льонині ковзани. Родич мого убитого друга, який