Людмила Баграт - Зло, Людмила Баграт

- У мене дуже чіпка пам'ять на обличчя. Ви не вперше в нашому закладі чи, може, ми зустрічалися в іншому місті? Я впевнений, що вже бачив вас. Але де?

У моєму сні, дорогенький. Де ж іще? Ти бачив мене у моєму сні, потрапив до нього, як муха в павутиння. А пам'ять в тебе справді - перший клас. Я всміхнулася:

- Я тут не вперше. У вас надзвичайний заклад.

Він уклонився мені:

- Красно дякую.

Костянтин сів у машину, зачинив дверцята, повернувся до мене:

- Ну то що, додому?

- Так, якщо ваша ласка.

- Додому до мене чи до вас?

Я повернулася і уважно подивилася йому в очі. Марго, треба неодмінно поставити усі крапки над «і». Доки машина не рушила і він не повіз тебе, куди йому заманеться, вважаючи, що ти «не проти».

- Костянтине, може, ви хибно зрозуміли мою згоду повечеряти з вами? Невже я щось не так сказала, двозначно натякнула? Якщо так, то я краще піду пішки. Щоб не створювати зайвих проблем ні вам, ні собі.

- Ого-го! - Він розсміявся. - Оце так темперамент! Заспокойтеся, я не хотів вас образити. Чоловічі жарти іноді бувають такими грубими…

Машина рушила з місця. Як він швидко їздить! Я теж полюбляю швидкість.

Ми їхали мовчки. Костянтин час від часу кидав на мене зацікавлений погляд, потім увімкнув музику. Щось класичне. Здається, Бах.

- Що вас поєднує з моїм сином, Марго?

Я напружилася:

- Ми друзі.

Він іронічно скривився:

- У вас ніколи не буде друзів-чоловіків, Марго. Ніколи, повірте мені.

- Якщо Сергій теж так вважає, то ми не будемо більше бачитися.

- Навіть так?

- Тільки так. Навіщо дурити хлопця? Він такий… милий. Добрий.

- Невже? Не знав його таким. А вам, очевидно, подобаються злі?

Ну, це вже занадто! В мені поволі закипала лють.

- Знаєте, Костянтине, зло - зовсім не те, що я шукаю в чоловіках.

Різкий поворот. Машину м'яко штовхнуло.

- А що ви шукаєте в чоловіках?

Я спробувала знайти його очі. Марно. До біса все! Обридло гратися!

- Кохання.

- Що?

- Ви чули. Я шукаю кохання. Справжнього кохання.

Він розсміявся. Гірко, але ж і не байдуже.

- Кохання… Мушу розчарувати вас, дівчинко, світ уже давно вилікувався від цієї хвороби. Вакцину знайдено, щеплення робляться іще в дитинстві. Нема його - кохання. Принаймні Тут. Сорок вісім років живу, а не зустрічав.

Може, Тут і немає. Проте Там воно є. Там, де Ян.

- А кого ви зустрічали? Задумливий погляд:

- Переважно - швидкоплинні захоплення. А одного разу навіть справжню пристрасть.

- Ого! Це вже щось! І як вона виглядає?

Машина зупинилася. Мій гуртожиток. Раптом Костянтин повернувся до мене, нахилився і, пронизуючи поглядом мої зіниці, рвучко відповів:

- Прекрасна, чуттєва, ніжна, вогненна і… юна. Дуже, дуже юна. Я підвозив її додому. Одного разу.

Моє серце зупинилося. Воно відмовилося зі мною розмовляти. Відвернулося від мене і сховалося глибоко-глибоко. Проте моє тіло співало. Співало для Костянтина.

- Костянтине, я піду.

- Ні.

- Що?

- Я сказав, ні. Ти залишишся. - Він притягнув мене до себе.

Я хотіла пручатися. Чесне слово, хотіла. Я вже підняла руку і раптом…

…погладила його обличчя, короткий чуб, потилицю, обняла за шию, нахилилася і поцілувала. Не він, а я, я поцілувала першою.

Костянтин накинувся на мене і притиснув до сидіння. Він цілував мене так, наче хотів розірвати мій рот, кусав губи і язик. Я відповідала зубами і нігтями. Не знаю, скільки б це іще тривало, та я нарешті вирвалася з його обіймів, перелякана, що ми просто вб'ємо один одного. На його щоці червоніла подряпина. Я витерла кров пальцем. Вона виступила знов. Я злизала її язиком. Кажуть, що слина лікує. Надто кошача.

Костянтин притиснув мене до себе, гладив усе тіло так, мов для нього не існувало заборонених зон, вдихав його запах. Раптом якось по-звірячому чи то загарчав, чи то застогнав і пробурмотів:

- Не можна. Ти ж іще зовсім дитина. Двадцять? Двадцять один? Я вдвічі старший. Не для мене ти. Чому, чому ти не для мене?

Я не розуміла, що робила, що мною рухало, чим я керувалася. Тільки відчувала, що то було щось глибинне, майже первісне. Він відштовхнув мене від себе:

- Іди. Іди від мене, доки відпускаю.

Я пестила його волосся, залізла пальцями під сорочку, гладила шкіру. Сонячний, який він сонячний!

- Так… Я йду. - Пауза. - Ще один поцілунок і - зникаю. Будь ласка, один-єдиний поцілунок.

На якусь мить він завагався, а потім відкинув мою голову назад і торкнувся губами шиї. Ніжно, так ніжно, що спочатку я не повірила власним відчуттям. Його губи були м'яким і теплим вітром, язик куштував мою шкіру, як вишукану страву. Тепер стогнала я. Божевільне бажання його рота. Чому він так довго мандрує моїми плечами? Я намагалася знайти його ротом, проте Костянтин не дозволяв: він цілував, а не я. Залишалося чекати. І я чекала.

Нарешті. Скільки ніжности. Скільки гіркої ніжности. Якби не вона, я більше ніколи не зустрічалася з Костянтином. Якби я не попрохала цього другого поцілунку, багато б чого не сталося. Якби він не був таким ніжним… Якби, якби, якби.

Наші губи поволі прощалися. Він прошепотів:

- Моя дівчинко, моя ніжна дів… - Я вирвалася з його обіймів, відчинила дверцята, вийшла з машини. Костянтин сидів і мовчки спостерігав за мною. Я також мовчки зачинила дверцята, повернулася і неквапливо пішла додому, смакуючи