Людмила Баграт - Зло, Людмила Баграт

годі! Бачу, що ви людина освічена, маєте власну думку і вільно розмовляєте на будь-яку тему. Це добре. Фахівець ви молодий і, сподіваюся, досі відкритий для нової інформації, бо вчитися в нашій справі треба багато чого. Поки що гарантією вашого знання іноземних мов є диплом. Якщо він - результат багаторічної наполегливої праці, то після випробувального терміну ми з вами укладемо контракт. Якщо ж він - просто казенний папір з печаткою, то на цій роботі ви не протримаєтеся і двох днів. Розумієте, я вимагаю від своїх підлеглих одного - якісно виконувати мої доручення.

Я навіть не знала, що сказати. Що, він мене бере? - То, може, так і спитаєш, Марго?

- То ви мене берете?

- Так. Коли ви зможете почати?

- Будь-коли.

Він погортав сторінки настільного календаря:

- Та-а-ак… Сьогодні у нас понеділок. Із завтрашнього дня я у відрядженні до… до… до п'ятниці. Наступний понеділок влаштовує?

- Так.

- Тоді домовилися, Марго. Але дивіться - ніяких спізнень та зникнень. Я ненавиджу несподіванки. Може, тому, що й сам - один великий сюрприз.

Так. Це він правильно підмітив.

- Можете на мене розраховувати, Олеже Михайловичу. Потиск руки, і я знов у приймальні. Оце так так!

Півгодинна розмова, наслідки якої можуть вплинути на роки. Я повільно спускалася сходами. Дивно, що людський розум сприймає погані звістки швидше, аніж хороші. Може, через занижену самооцінку? Ми на всі сто впевнені, що ні на що хороше не заслуговуємо, тому й не віримо в удачу.

Я вийшла на хідник і пішла до найближчої крамниці по хліб - в животі бурчало.

- Марго!

Думки недовірливо юрмилися навколо нової інформації, прискіпливо роздивляючись її з усіх боків, обмацуючи.

- Марго!

Невже мені насправді так пощастило? Вчорашня студентка, неповних три роки досвіду, і така престижна фірма… Слів бракує. Тепер мені не потрібно більше жити у гуртожитку. Прощавай, тісна кімнато!

- Марго! Та що ж це таке! - Хтось ухопив мене за руку. Я повернулася - срібло волосся, смарагд очей, золото шкіри, витвір сонця… Припини, Марго! Ще хвилина - і ти заспіваєш «Пісню над пісні!»

- Здрастуйте, Костянтине! Вибачте, замислилася.

- Я помітив. Гукаю вас - не обертаєтеся. Біжу - не можу наздогнати. Швидка і невловима, як гірський потік!

Так, у нас тут справді вечір любовної лірики.

- Як співбесіда?

- Дякую. Здається, добре. Через тиждень - на роботу.

- Вітаю. - Костянтин погладив мою руку. Я здригнулася. Він помітив:

- Це треба відсвяткувати. Обирайте ресторан.

- Вибачте… Мені дуже прикро, але…

Метал у голосі:

- І чути нічого не хочу! Я впевнений, ви зголодніли: тяжкий день, нервова перенапруга. Повечеряйте зі мною, не відмовляйтеся! Заразом і віддячите за допомогу. Ви мені заборгували, пам'ятаєте? Підступний прийом, я знаю, проте мені не залишається нічого іншого, як скористатися ним. То який ресторан?

Ця хвороблива любов до повторення! Це вічне прагнення ввійти в одну й ту саму річку! Хто може цьому опиратися, - закидайте мене камінням, - я не змогла.

- «Золотий дракон». В'єтнамський ресторанчик у парку Горького. Знаєте?

Він кивнув:

- Гарний вибір. Вишуканий смак. Скажіть, Марго, складно бути бездоганною?

Місячне коло світильника здавалося сонячним і різало очі. Золоті крісла, червоні скатертини, жовті дракони - все збігалося і водночас було іншим. Тоді - азіатська казка. Зараз - яскрава сухозлітка.

Ми посиділи з годину і весь час не розмовляли, а гралися. Обережно здавали дрібні карти, блефували, ховали козирі. Я втомилася. Костянтин був небезпечним супротивником: удвічі старший, вдесятеро досвідченіший, в сто разів сильніший. Я боялася його і водночас бажала. Суміш почуттів була такою дивною, що я й не знала, як на неї реагувати і що робити. Хоч це - досить цікаве питання. Чи могла я, чи була я в змозі хоч щось зробити?

- Дякую за надзвичайний вечір, Костянтине, і ще раз - велике спасибі за допомогу.

Він загасив пальцями ароматичну свічечку:

- Ви поспішаєте?

- Відверто кажучи, я дуже стомилася.

- Дякую за відвертість.

- Ну не ображайтеся, будь ласка! Я не хочу здатися вам невдячною, неввічливою, але день був божевільним. Я досі не отямилася від несподіваного успіху. Це так дивно - б'єшся, б'єшся, як риба об лід, а потім - на тобі! - все влаштовується саме собою.

Костянтин так дивно на мене дивився. Занадто серйозно чи що? Зненацька потемнілими очима.

Я хотіла сказати йому щось приємне, щось, що поверне колір його очам.

- Знаєте, досі не збагну, чому ви вирішили мені допомогти. Як узагалі не забули про моє існування?

Він усміхнувся:

- Як я міг? Ви незабутні, Марго.

Ні, він не хоче відкривати карти. Азартний гравець. Усе життя - одне велике казино, так, Костянтине? Ну що ж, грати так грати.

- Тоді і в мене є щось спільне з вашими компліментами, Костянтине.

- Що саме?

- Вони теж незабутні.

Він засміявся і накрив мою руку своєю. Я хотіла звільнитися, проте він ще міцніше стиснув її, повернув долонею догори і поцілував зап'ясток. У цьому поцілунку було все - його рот, язик, зуби. Я закусила губу і висмикнула руку. Костянтин поцокав язиком:

- Ми народилися без захисної оболонки? Така чуттєвість…

Тільки не червоніти, Марго!

- Вибачте, мені час…

- Гаразд, гаразд! Заспокойтеся, Марго! Я розрахуюся і відвезу вас додому.

Той самий гостинний хазяїн закладу - куценький, тендітний в'єтнамець Лан. Весь час нашого перебування в ресторані він не зводив з мене очей, напружено про щось розмірковуючи. Акуратно розкладаючи отримані гроші на невеличкій таці, він ще раз уважно глянув на мене і