Тимур Іванович Литовченко - Шалені шахи

б про цю справу з матінкою — та, на жаль, неможливо!.. Тітка Софія?! Але чи жива дотепер стара карга, чи захоче говорити із внучатим племінником після всього, що сталося... І тут він згадав, як під час останньої зустрічі з тіткою полаявся з нею, й вона назвала бастардом спочатку Северина, а потім, немовби щось згадавши, — його, Дем'яна!.. Батько тоді дуже засмутився й побіг у шинок... І все ж не хотілося Дем'яну зустрічатися з тіткою Софією, та чи й жива досі клята баба?..

Ні, якщо вже звертатися з такими діткливими запитами, то вже просто до княгині Олени Іллівни! Тільки от лихо: її відносини з дядьком вже встигли перейти в стадію погано прикритої війни. Колись Василь Костянтинович не раз посилав Дем'яна як свою довірену особу до княгині для налагодження між ними контактів. Потім Дем'ян знаходив різні пристойні приводи для поїздок в Дубно, а князь відмовляв. А потім вони посварилися, й наполягати на своєму Дем'янові було небезпечно: Василь Костянтинович у такі моменти ставав особливо підозріливим. Не нашкодити б собі самому...

Лишалося чекати підходящого випадку.

І Дем'ян смиренно чекав. А час минав. І дочекався він... смерті Олени Іллівни Острозької!.. І треба ж: глузлива доля немовби зіграла з ним лиховісний жарт — Василь Костянтинович негайно прикликав до себе особливого порученця, й пославшись на хворобу, велів представляти його персону на похороні покійної.

Пізно! Ах, як шкода, що занадто пізно!.. Тримаючись в охвісті жалобної процесії, Дем'ян усе не міг спекатися досади на самого себе, що за стільки місяців так і не знайшов пристойного приводу для самостійної поїздки в Дубно. Тепер же труну з мертвим тілом удовиці–княгині віднесли в замкову каплицю, а потім до сімейного склепу.

Дем'ян так і не дізнався, ким йому доводилася княгиня Острозька. Може, була йому чужою жінкою... або все ж таки рідною матір'ю?! Тепер вже не дізнатися ніколи! Прикро, ах, як же прикро!..

Так ще й тепер, після усіх цих переживань зволь повторювати старому хитрунові Василю Костянтиновичу то перелік присутніх, то прощальну промову ксьондза... Хоча насправді Дем'янові вити від досади хочеться, а не чужі слова повторювати!!!

— Отже, так і сказав?! — із зовсім незрозумілої причини обличчя князя Острозького світилося неприкритим торжеством.

— Так і сказав, — підтвердив Дем'ян, розгублено дивлячись на свого володаря й зовсім не розуміючи причини для подібного настрою.

— Ну що ж, Дем'яне, не приховаю: потішив ти мене, потішив...

Він делікатно промовчав, очікуючи розв'язки. Немовби прочитавши думку служника, Василь Костянтинович широко посміхнувся і з апломбом мовив:

— На його щастя, ксьондз недостатньо добре знав покійну, але я ж знав племінницю набагато краще!

Сказавши це, старий піднявся, пройшовся до стіни, зупинився біля невеликого витонченого столика, на якому стояла дубова, окута залізом скринька, ніжно погладив її кришку й продовжив у тому ж тоні:

— Оця штучка, Дем'яне, є нашою фамільною реліквією. Колись її залишив у спадок своїй єдиній дочці мій брат Ілля Костянтинович, від Олени Іллівни скринька перейшла в моє володіння. Відповідно до сімейного переказу, штучка ця принесе комусь із князів Острозьких нечувану владу й небачене багатство. Чи знаєш, що насправді сховано у цій скриньці?

Дем'ян лише плечима знизав.

— То довідайся ж!

Князь натиснув на фігурку коня на кришці, той зненацька став дибки, вершник опустив меча. Щось клацнуло, кришка відкинулася, відкривши обкладинку величезної рукописної Біблії.

— Слово Боже — от що вже зробило нас, князів Острозьких, наймогутнішими магнатами Речі Посполитої! Отримавши цю скриньку у своє розпорядження, я не розумів цього й, зізнаюся чесно, зрозумів тільки зараз, із твого переказу похоронної промови ксьондза. І прошу тебе підтвердити мою думку, прочитавши дещо із цієї священної книги.

Виголосивши це урочистим тоном, Василь Костянтинович покликав жестом Дем'яна до себе, а коли той наблизився — дістав зі скрині розкішно оздоблене Святе Письмо й простягнув порученцю зі словами:

— Відкрий і читай.

— Отут, де закладка? — уточнив Дем'ян, акуратно розкриваючи важкий фоліант на столі поруч зі скринькою.

Але відразу ж ошелешено подивився на пана, який здивовано запитав:

— Яка ще закладка?..

— Та оця ж! — і Дем'ян продемонстрував довгу смужку шкіри, закладену між сторінками. Оскільки старий князь тільки переводив здивований погляд з нього на розкриту Біблію й назад, Дем'ян поспішив пояснити:

— Закладка була отут. Це... це...

Він придивився до тексту й мовив:

— Це Перше послання святого апостола Павла до Тимофія, глава шоста. До речі, тут позначений п'ятнадцятий вірш. От же мітка, на краю сторінки! Очевидно, ваша милосте, ви хотіли, щоб я прочитав цей вірш, чи не так?..

Нічого не відповівши, Василь Костянтинович досить безцеремонно відіпхнув Дем'яна, прискіпливо впився у позначений вірш, прочитав уголос:

— «...що його свого часу покаже блаженний і єдиний міцний, Цар над царями та Пан над панами...»[40]

Одразу ж різко обернувся до Дем'яна і якимсь зовсім чужим, незнайомим голосом прохрипів:

— Ні, я про інше думав, зовсім про інше... Хто посмів торкнутися нашої сімейної реліквії? Чи не ти, часом?!

— Та що ви, ваша милосте! — переляканий Дем'ян відступив на два кроки. — Як би я встиг зробити закладку й позначку на сторінці, тільки–но одержавши книгу з ваших рук?! И чим: у мене ж ні пера немає, ані каламаря...

— Ах, так, твоя правда.

Князь повернувся до Біблії та знову прочитав:

— «...що його свого часу покаже блаженний і єдиний міцний, Цар над царями та Пан над панами