Валерій Олександрович Шевчук - Привид мертвого дому. Роман-квінтет

— Мені, мамо, — сказав він Карасисі, — школа не потрібна, бо я й так усе те знаю!

Моя мати зацікавилася незвичною дитиною і принадила Олега до себе. Як учителька математики вона навчала його вдома й казала, що він вільно засвоює курс вищої математики. Але в нього було погано з мовами: українська давалася легко, російську засвоїти не міг. Зате запоєм читав книжки, їх постачала йому знову-таки моя мати, яка вважала Олега геніальним. У місто він ходити не любив, бо там на нього зглядалися, а іноді чіплялися гурти хлопчаків, зате любив блукати в полі над річкою — інколи його поривало, і він ішов незвідь-куди: в ліси, до річок Гуйви та Гнилоп’яті й ще далі, намагаючись не потрапляти людям на очі. Довіряв лише двом: Георгію Ковальчуку та моїй матері. Мене сприймав трохи насторожено, однак коли я йому показав кілька поетичних книжок, скажу, дуже добрих, і розтлумачив, що таке поезія, він нею захопився, а через кілька днів приніс кілька своїх надряпаних дитячим почерком віршів, які мене вразили метафорикою. Та законів ритму й римобудування він до кінця не збагнув, і я йому розтлумачив і це. Після того він легко пізнавав, де ямб, а де амфібрахій чи хорей. Я тоді був меломаном і вирішив прилучити Олега до класичної музики. Але тут легко не пішло, до музики він залишився байдужий і нею не зацікавився. Це було тим більше дивно, адже музику природи він сприймав, бо й сам був її дитям. Книжки читав у якийсь дивний спосіб: не рядок за рядком і слово за словом, а відразу вбирав зміст усієї сторінки, через що поглинав книжки з великою швидкістю. Але був маломовний і думки формував максимально коротко та сконденсовано. Через великий зріст мав незручності побутові: мусив спати на підлозі, а що квартира в Карасів була мала, то з теплом переходив у сарай, який перебудували навмисне для нього; до речі, в цій перебудові брали активну участь усі Карасі. Вони зробили там дощаний настил, подібний до полу в сільських хатах, — отам він до холодів і спав. Коли хтось заходив у наш двір незнайомий, він ховався, а так почав робити після тієї комісії, яка хотіла його перевірити і вивчити. М’яса й риби не вживав, бо це, казав він, «було живе». Характер мав незлобивий і спокійний, а коли бачив щось собі невідоме, очі його запалювалися. Возився з підбитими воронами, хворими курчатами, випалими із гнізд пташенятами, приволік якось пса із перебитими лапами й ніжно його доглядав; цікаво, що старий Карась на пса не спокусився, хоч той мав гарну шерстину. Мати його віддано любила й цвірінькала біля нього, як пташка біля зозуленяти. Олег міг завмерти на лавочці чи в траві, задумуючись, але своїх думок не висловлював і ні з ким ними не ділився; здавалося, що для вислову мав небагато слів — чи не тому мови йому не давалися. Тепер я думаю, що мені треба було звернути на нього більшу увагу, але в те останнє літо я був надто захоплений Галинкою і своїм з нею зближенням, тож на Олега зважав таки мало. Ми щодня виходили з Галинкою із двору й пропадали часом аж до ночі, забуваючи про їжу. Мали якесь невситиме прагнення бути разом і коли навіть на трохи розлучалися, то ці кілька годин здавалися нам вічністю. Стужені й осмутнілі, ми знову рвалися одне до одного, і тільки коли бували разом, нас ніщо не гнітило. Забивалися в захований куточок; я любив блукати пальцями по її тілу, в нас уже не було заборонених місць, вона так само любила блукати по тілу моєму; ми притискалися і могли лежати так годинами. Єдине, до чого Галинка ще не допускала, — до остаточного злиття. Вона того злиття чомусь боялася, я ж, хоч нестерпно хотів того, інколи навіть принижено просячи, але шанував її волю. Вона ж хитала заперечно головою і шепотіла незмінно:

— Я буду твоя, тільки не зараз!

І тільки в останній день канікул (на завтра я мав їхати) вона здалася. Власне, не здалася, та коли зустрілися того дня — був це чудовий іскристий, сонячний ранок, — обоє збагнули, що час настав. І ми вирішили піти в ліс, що ледь-ледь бовванів на обрії. Треба було довго йти, і ми йшли годин із п’ять. Потім вступили під сосни і довго йшли лісом, бо й там пригожого місця не знаходили. Так вийшли до річки й побачили порослу квітами, замкнуту зусібіч кущами галявинку. І саме тут Галинка пролила свою дівочу кров — так ми вбили разом із нею свою юність, а народилися чоловіком та жінкою. Там-таки, на галявинці, ми домовилися, що як тільки запалає над землею осінь, я приїду і ми одружимося. Голі і юні, ми уклякнули й поклялися на вічну любов та вірність. А щоб обряд відбувся до кінця, ми зайшли у річку й обкропили одне одного водою…

Оце і все. Я хотів би закінчити на цьому, бо те, що учинилося після того, мені й досі болить і не дає спокою. Тридцять п’ять років я тікав від привиду мертвого дому, але він скрізь і завжди мене знаходив. Я не раз пробував не думати про нього, не згадувати, погасити навік його образ у своїй свідомості, як і образи його пожильців, хотів, признаюся, таки звільнитися; часом мені здавалося, що я цього досяг, часом я заспокоювався і вже був певний, що мертвий дім покинув мене, але наставав день чи вечір, ніч чи ранок, і я застигав черговий раз уражений: він раптово виростав перед моїм зором, зависав у повітрі чи починав проявлятись, як на фотоплівці, чи ступав до мене на могутніх ногах, чи раптово стрибав на мене й опинявся на карку, чи ставав на моїй простягненій долоні, як макет, чи раптово виростав із площини мого письмового столу, чи спускався до мене на шнурку зі стелі, чи маячив у хмарах, витворюючись із блискучих їхніх площин, і сяяв, світився, палахкотів до мене моторошним вогнем, і я знову від нього тікав, знову ховавсь у нетрях найбільшого на моїй землі міста, бо найліпше сховатися можна в нашому часі не на безладді, а саме в надмірному велелюдді. Забував його, руйнував його в собі й