Валерій Олександрович Шевчук - Привид мертвого дому. Роман-квінтет

перед собою, перекреслював нервовим рухом ручки чи олівця, заливав темною фарбою свого лихого настрою чи ясною фарбою настрою доброго, але однаково даремно — звільнитися від нього так і не зумів. Тоді я упокорився й вирішив написати цю повість, щоб визнати його перемогу; більше, я збагнув, що мені тікати від нього й забувати його не потрібно, бо він, може, частина мого «я», а що він мені постійно болить — переконливе тому свідчення. Минуле своє ми покидаємо у прірві часу й гадаємо, що воно навіки безповоротне, тому й мертве, та це жахлива наша помилка, бо мертві ми стаємо лише тоді, коли те минуле вмирає, а поки воно є, то й ми є, поки ми живі, то й воно живе, а живе вимагає життя, а не смерті. Через це не треба нам воювати з минулим, як Дон Кіхот із вітряками, бо не вітряки від того страждають, а войовники. Тому хай усе нами пережите залишається із нами, так само, як і пережите предками нашими, хоч ми їх у пам’яті вже й не тримаємо. Це я зрозумів добре тільки тепер, тому й зібрався на мужності, щоб стати віч-на-віч із мертвим домом, не лякаючись його, а щоб поспівчувати йому, простягти руку й ніжно погладити, як гладить батько дитя, котре нашкодило, наробило казна-яких недоладностей та дурниць, але все одно біжить до батька, бо відчуває страх більший страху від батьківської покари, адже батько покарає й простить, тобто виявить співчуття. Ось чому я перестав ховатися від привиду мертвого дому й іду безбоязно і спокійно йому назустріч…

Невдовзі потому, як я поїхав на навчання після палкого літа свого кохання, мати мені сповістила, а потім те саме описала в листі й Галинка, що помер Олег Велет. Він прийшов до матері на кухню, сів біля неї й мовчки довго сидів. Мати була заклопотана обідом, через це не вельми на нього і зважала. Але коли глянула, то злякалася: дивний він був.

— Що тобі, синку? — кинулася вона.

Тоді Олег звів на неї великі, розумні й завжди сумні очі та й сказав.

— Я, мамо, здається, уже все пізнав.

— Що ж ти пізнав, дурненький?

— Все, що зміг, мамо. І я вже помру.

Мати перелякалася, кинулася до нього, схопила руками його велику голову й почала цілувати.

— Не кажи так, синку, не кажи! Не можна такого казати…

— Добре, мамо! — покірливо згодився Олег. — Не буду такого казати.

— Ну, й розумничок, — зітхнула мати. — Може, хочеш поїсти?

— Ні, мамо, я не голодний. Піду до себе полежу…

— Може, тобі погано? Може, захворів? — забідкалася Карасиха.

— Ні, не захворів, — сказав Олег і звівся.

І вона вразилася раптом, який він величезний, бо тепер він здався їй ще більший, як був. Дивне обличчя в нього стало: печальне, але внутрішньо освітлене. І так ніжно подивився він на матір, як розповідала вона потім, що сльози вибилися їй на очі.

— Полеж, синку, — сказала вона. — А я упораюся й до тебе прийду.

Пішов у свій сарай і ліг на ложе. Мати прибігла до нього хвилин через п’ять, але він уже не жив. Лежав величезний, заспокоєний, голова його була повернена до дверей, ніби дивився на небо. Обличчя лишилося просвітлене й мирне, одна рука лежала на грудях, а друга простяглася вздовж тіла.

Прислав мені листа й Георгій Ковальчук. Перше, що впало у вічі, він був написаний майже чистою українською мовою.

«Мені зараз дуже тяжко, — писав Ковальчук, — бо ця втрата чи не найбільша з моїх втрат, хоч він був мені, можна сказати, ніхто. Я цілком переконаний, що ми втратили генія не меншого, ніж Миколай Васильович Гоголь, а може, даже більшого. Бо Гоголь був тільки писатель, а Олег був геній в усьому. Але ми його проморгали. Саме це мені найбільше болить. Раньше я генієм щитав тільки себе (із живих), а тепер бачу, що я, може, й не геній був, а тільки талант. Генієм був Олег, а я перед ним у підметки не годжусь. Я його розвивав, та все пішло собаці під хвіст. Жаль! Через це я тепер у поганому настроєнії, бо якось реально пойняв, що в світі є одна річ, яка все може потоптати і з усього великого зробити гівно, — це смерть. Через це я тепер думаю, що треба передати свої сочинєнія в якийсь архів на збереження. Не можна ніколи забувати, що та костомашна стоїть у кожного за плечима. Вона робить із нас гной, а ми, дурні, про це забуваєм. Не забувай про це нікада!»

Цей лист якось дивно мене вразив. Хоч звучав він у певних моментах і смішно, але мені сміятись не хотілося, — від листа повіяло холодним духом. Цей настрій покріпив у мене другий Галинчин лист. Вона писала, що після похорону Олега Велета її мати ніби в нестяму впала, бо того-таки вечора почала кидатися на стіни й кричати:

— Ти знову починаєш нас жерти? Хочеш усіх нас ковтнути, всіх! Жери швидше! — кричала вона. — Всіх жери!

Галинка писала, що починає незвідь-чого нервувати й боятися, а боїться, що з матір’ю станеться те, що з Віктором Ващуком.

Ще через якийсь час написала, що вона, здається, завагітніла, їй від цього тривожно, але більше радісно. Турбує її хіба те, що моя мати чомусь змінила до неї ставлення: вітається крізь зуби й майже ніколи не заговорить.

«Уяви собі, в якій обстановці я живу, — писала Галинка. — З одного боку моя напівбожевільна мати зі своїми страхами, а з другого — холод і неприйняття матері твоєї. Не розумію, за які гріхи я втрапила їй у немилість».

Саме тоді я прочитав «Кассандру» Лесі Українки і раптом збагнув: поведінка Кассандри й Галинчиної матері була майже тотожна: це мене, скажу відверто, жахнуло. Саме тому я вирішив поїхати додому, заспокоїти Галинку, вгамувати свою матір, а загалом, подати з Галинкою заяву на