Олександр Олександрович Сизоненко - Зорі падають в серпні

що аж очі в нього потемніли. Він хотів прикрикнути на Ібрагімова, але в цей момент у двері постукали і на порозі з'явився морський офіцер. Білий кітель на ньому був мокрий, ремінець картуза був затягнутий під підборіддям. Оглянувшись і привітавшись, він ступив на середину кімнати і, приклавши руку до козирка, виструнчився перед Дорофєєвим.

— Дозвольте, товаришу майор?

— Слухаю вас. Прошу сідати.

— Дякую. Мені ніколи. О двадцятій ноль-ноль з спостережного пункту на мисі Тарханкут засічено було човен, що тримав курс на материк, у Каркінітську затоку. Доки розібралися, що за човен, пройшла добра година. Виявилося, що з штабу човна не посилали, бо всі кораблі зараз вийшли в море. Мені дали завдання наздогнати човен. На торпедному катері я пройшов від мису Тарханкут, освічуючи море прожектором, і на мить мені здалося, що я побачив човен лівіше від фарватеру на півтори-дві милі. Незважаючи на мілководдя, я пішов за ним, але в наступну ж мить човна не стало, наче під воду пішов. Я пройшов туди, сюди — ніяких слідів. А зараз і сам не знаю, чи справді я бачив човен, чи, може, буй освітив? Не знаю…

— Дивно, дивно. — Майор схилився над картою. — Підійдіть сюди, лейтенанте. Не отут ви побачили човен?

— Так точно. В квадраті «350». На мить, знаєте, вихопив його з темряви, а доки розвернули прожектор, його вже не було.

— Дивно, дивно… — протягнув майор і знову одійшов до столу. — Ви чуєте? — звернувся він до своїх підлеглих. — Знову квадрат «350».

— Але я не певен, що це був човен. Я з таким напруженням дві години вдивлявся в море, що мені могло й здатися. Але що в Каркінітській затоці є якийсь дивний човен, це факт. Я прийшов вас попередити. Може, підсилите патрулі, чи що.

— Дякую, лейтенанте. Зробимо неодмінно. А от скажіть: з острова не бачили човна?

— Питав. Радіограму одержав таку: «На фарватері й на траверсі острова з двадцятої години не проходило жодне судно, жоден човен». Тут він у темряві прослизнув, мабуть, непоміченим.

В цей час в коридорі почулися голоси і дитячий плач:

— Мені до начальника застави, мені до начальника треба, — благав настійливий хлопчачий голос.

— Не можна до начальника зараз. У нього люди. І взагалі тобі пора спати.

— От іще! — з сльозами вигукнув хлопчина. — Мені треба зараз же, негайно, — він навіть ногою тупнув і заплакав по-справжньому.

— Приведіть, — наказав майор Безбородькові.

За хвилину сержант привів голого, в одних трусах, хлопчину. Він був наляканий. Зайшовши в кабінет, він з ходу сів на стілець і, ні на кого не дивлячись і схлипуючи, сказав:

— Тільки що шпигуна бачив.

— Що, що? — кинулися до нього лейтенант і Ібрагімов, а Безбородько заглянув йому в обличчя.

— Ти — Вітя? Ти приїхав до Марфи Іванівни?

— Облиште хлопця, — спокійно наказав майор і, коли всі відійшли, спитав — Ти можеш розповісти все докладно?

— Аякже, — буркнув Вітя, витираючи очі.

— Тільки ти давай про головне, — підморгнув Віті Безбородько.

— А про головне, — Вітя почухав спину, вивернувши руку, і посміхнувся. — Я дуже міцно сплю. А то раз прокинувся, бо собака довго гавкав. Сусідський собака. Прокидаюсь, аж то Сергій Гнатович од моря йде з одягом. А сам того одягу ні разу не надівав, бо він солдатський, а Сергій Гнатович — цивільний. Купатися він ходив пізно, як я вже сплю. А мені дуже хотілося піти з ним і скупатися вночі. Ляжу звечора та й думаю: встану серед ночі. А воно, аж як сонце зійде, тоді прокинуся.

— Ні, хлопче, ти все-таки скоріше можеш? — попросив його Дениско.

— Та я скоро. А сьогодні йду я од моря, вже як стемніло, а Сергій Гнатович мені назустріч. З одягом. Заговорив до мене та й пішов, а я за ним. А ніч темна-темна… От дійшов я до кущів, заліз у них. Бачу, Сергій Гнатович сидить коло самої води. Сидів він, сидів. А тоді купатися пішов. Скупався і знову сидить і щось там робить, а що — не зрозумів я. А тут у морі щось як засвітиться! Я вже тікати хотів, так перелякавсь. Бачу, і Сергій Гнатович злякався: лежить, до піску припав А катер посвітив на берег та й пішов по морю. От я зібрався вже йти, а катер розвернувся і знову освітив кущі і прямо на мене світить. Лежу я і поворухнуться боюсь. Коли вже катер пройшов, дивлюсь, аж з води якийсь чоловік виходить. Щось сказав Сергієві Гнатовичу про метеори, хоч ніяких метеорів не було, а Сергій Гнатович каже йому: «У серпні зорі падають».

— Що, що? — підійшов до Віті майор.

— Каже, зорі в серпні падають. А тоді той одягнувся, і пішли вони.

— Куди пішли?

— Пішли од моря, а тоді повернули за Садовськ.

— Дениско, всіх до бою! — вигукнув майор. — Швидко! За Садовськ групами! Одну групу вишліть на шосе.

— Слухаю!

— Ви, лейтенанте, якщо можна, посвітіть на озера.

— Єсть!

Офіцери кулями вилетіли з кабінету Дорофєєва.

5

Сигнали Кенгуру Шакал помітив на своєму човні, коли був біля віхи, і вже завернув на них, як раптом із-за острова вихопився меч прожектора. З повного ходу, не зупиняючи човна, він відкрив кінгстони.

Вода ринула в човен з обох бортів, залила його самого по шию, і човен одразу ж занурився, продовжуючи рухатись, так що ледве встиг Шакал виключити електромотор, як опинився під водою.

Пірнувши, він поплив далі від човна, який послужив