Емма Йосипівна Вигодська - Небезпечний утікач

місце. У світлі призахідного сонця вона побачила великий білий будинок оддалік, на пагорку, з балконами і чотирискатною покрівлею.

Це був будинок начальника, заміндара, а можливо і тутешнього раджі. Лела не раз бачила такі будинки в рідних місцях. Злякавшись, вона відступила назад. Потрапити в руки до раджі чи його слуг?.. Ні, краще вже повернутися в село.

Наближалася ніч, і лісові звірі могли напасти на неї, вийшовши на нічне полювання. Лела повернулась у село і провела ніч у якійсь порожній хатині. Ранком пішла далі. Дорога все далі заводила її в ліс. Тут було не так мертво, як у селі. В лісі були люди, вони не показувались, але Лела вгадувала їх присутність. Кілька разів вона чула уривок пісні, що віддалялася в глибину лісу. Вона підняла з землі бананове лушпиння, ще зовсім свіже, навіть не потемніле. Вона зовсім ясно відчула запах диму і вловила приглушені людські голоси. Лела пошукала високе дерево, вилізла на нього, роздивилась. Ні, нікого не видно. Очевидно, люди сховались, а багаття загасили. Лела пішла далі і знову почула пісню, а перед собою побачила сліди багатьох босих людських ніг, що перетинали піщану стежку.

Ні, це не британці. Це свої! Лела підбадьорилась. Село порожнє, але в лісі є люди. Вона пішла швидше. Незабаром побачила в лісі болото, за ним — затоплене рисове поле. Де-не-де вода вже була відведена, і паростки рису золотіли на сонці. Лела сміливо йшла далі. Десь тут близько повинно бути і село… Та що це? Що тут сталось?

Лела піднялась на пагорбок. Уламки хатин припали до лісної стежки. Рештки очеретяних стін, покрівель, покришений, як трава, бамбук, величезні заглибини у вогкому болотяному грунті… Тремтячи Лела підійшла ближче. З-під повалених дверей стриміли мертві руки. Потемнілі плями крові на землі, роздавлена дитяча ручка, втоптана у верблюжий послід… Велика дерев'яна ступа, майже з людину заввишки, валялась тріснута, як глиняний черепок під чиєюсь тяжкою ногою.

«Слони!..» — зрозуміла Лела. Табун слонів випустили на село, щоб розтоптати, знищити, вдавити в землю з хатами і людьми. Хто це зробив? За віщо? Дрож проймав усе тіло дівчини; вона кинулась бігти. Скоріше геть звідси!..

Лела бігла лісом навпростець, пружні гілки чіплялися за її ноги, колючки роздирали одяг, їй ввижався позаду, у лісній хащі, тупіт величезних слонячих ніг.

Дівчина мчала стрімголов, забувши про все, не знаючи, де вона. З півмилі пробігла навпростець, через ліс, і несподівано вийшла до річки.

Берег був відкритий і пустинний. Високий тамаринд розкинув гілля над піщаним зрізом берега.

Те саме місце, про яке говорив їй Чандра-Сінг!..

Лела впала на пісок і довго лежала відпочиваючи.

Вода безіменної річки струменіла під схилом. Дівчинці до болю захотілося зануритись у воду, освіжити розпалене тіло. Вона закопала паличку з листом Чандра-Сінга в пісок, під корінням тамаринда. Збігла вниз, роздяглась і кинулась у воду. Навколо було тихо, безлюдно, жоден звук не долітав до неї. Обмивши обличчя і тіло, Лела вийшла з води й одяглась. Вона хотіла піднятися назад по піщаному схилу до того місця, де закопала свою паличку.

Та на тому місці стояв чоловік в одязі саїба.

Він дивився на воду повз Лелу. Не відводячи погляду од річки, він зробив знак комусь позаду себе.

— Взнати, хто ця дівчина! — сказав саїб.

Одразу двоє чоловіків в однакових куртках із світлими ґудзиками підбігли з двох боків і взяли Лелу під руки.

Додвалла, погонич верблюдів, зганяв своїх тварин униз по піщаному схилу. Перший верблюд був сліпий на одне око; він увесь час звертав ліворуч.

— О-о, шайтан, син шайтана! — кричав погонич.

Саїб неквапливо розглядав Лелу.

Він стояв, закурений, високий, вузькоплечий, притулившись до стовбура дерева, і дивився на неї з холодною увагою. В руці у нього був довгий жмут трави з колючими маківками. Пухнастими колючками він, як мітелкою, стьобав себе по чоботу, збиваючи пил.

Він заговорив до неї її рідною мовою. І Лела, що ніколи раніше не бачила цієї людини, зрозуміла: «Худий саїб!»

— Куди ти йдеш? — запитав саїб.

— У Джайхар, — відповіла Лела. Вона назвала перше-ліпше село, яке могла пригадати.

Саїб розглядав її; тонкий дівочий стан, прикритий традиційним білим сарі, рожево-смагляві щоки, сміливий погляд блискучих сірих очей… А які чорні брови, вії!.. Гарна дівчина.

— Не поспішай! — сказав саїб. — У тебе є родичі в Джайхарі?

— Так, брати, сестри.

Саїб посміхнувся.

— Їх уже немає.

— Де ж вони?

— Розтоптані.

— Розтоптані? — Лела скрикнула.

Додвалла, погонич верблюдів, якось дивно поглянув на неї. Саїб посміхався, обмітаючи коліно колючою мітелкою трави. Він випробував її.

Чи правду каже дівчина? Чи вона справді йде у те село, яке назвала?

— Твій Джайхар втоптали у землю. Всіх селян загнали в хати й пустили на село слонів. Це за те, що джайхарці бунтували. Я с-що у тебе там були брати і сестри, — молись за них твоєму богові Ямі. Вони вже мертві.

— Ай-ай!.. Слони!.. — Лела заплющила очі. — Слони розтоптали село!.. — Вона немовби ще раз побачила поламаний бамбук сільських хатин, кістки юнаків і дівчат, утоптані в землю…

Лела притиснула долоні до очей: «Горе мені, горе…» — плакала вона.

Саїб посміхнувся. Ні, дівчина не бреше. Це не вдавані сльози. Так плакати можна тільки за рідними братами і сестрами. Та що означає цей одяг північної жительки?

— Одвести на бівак! — коротко наказав саїб.

Двоє в чалмах і куртках із срібними ґудзиками штовхнули Лелу в спину.

Верблюдяча стежка звертала в ліс. Лела побачила голі, випалені галявини, на краях лісної галявини