Емма Йосипівна Вигодська - Небезпечний утікач

спалених хатинах, спустілих селах і оцих наспіх поставлених шибеницях, на яких гойдались під вітром чорні спотворені трупи.

Що далі просувалася колона, то пустиннішою ставала дорога, безлюднішими села, зате ліси кишіли людьми. Вночі англійці бачили, за горбами вогні великих привалів.

Повстанці були близько.

Вночі колона ішла із смолоскипами. Місцевість підвищувалась, вони перетнули пасмо, високих оголених горбів. Було холодно; від різкого вітру вночі носильники загорталися з головою у свої чорні шерстяні ковдри. Дженні лякалась іноді, вистромивши голову з нош: ніби чорні сліпі привиди, закутані з головою, брели по дорозі. Невдовзі небо осяяли відблиски пожеж: недалеко горіли селища. По ночах чути було стрілянину.

— Тепер уже скоро! — жовчно радів Блент. — Скоро будемо під Делі! І тоді заговорить моя, «Чорна жаба»..

Так лейтенант називав свою найбільшу мортиру. Мортира й справді була схожа на жабу: короткоствольна, на високих колесах, гармата була схожа на жабу, що підняла до неба роззявлений рот — широке чорне жерло.

До Аллігура залишалося не більше двох-трьох переходів.

Попереду на них чекала переправа через невеличку мілководну річку. Капітан розглядав карту: місцевість рівна, річку можна перебрести, ніяких перешкод на шляху не позначено. Велике індійське селище? Розвідники, що пішли вперед, не знайшли в ньому жодної людини.

Вони зупинились на відпочинок близько одинадцятої години ранку. Опівдні імла затягла небо. Хмара закрила сонце, серед ясного дня на кілька секунд стало майже темно. Кущі і дерева завмерли в непорушному повітрі. Вмить, немов за чиєюсь командою, кочовий табір довкола колони згорнув свої намети, селяни хльоснули по буйволах, по конях — і табір пішов, зник, ніби його вітром змело. Капітан Бедфорд озирнувся: довкола було порожньо. Селяни пішли від них.

— Це недобрий знак, — сказав Блент.

Блент пропонував зачекати до ночі. Але Бедфорд вирішив виступити, як завжди.

Тільки-но колона рушила, як пронісся сильний вітер; усе потемніло, полив дощ. Вода потоками ринула на людей і тварин, за кілька хвилин дорогу не можна було перейти. Носильники ледь брели, навіть слони грузли в цій рідкій каші з води і піску.

Бедфорд вислав до річки двох верхівців подивитись, як з переправою.

Верхівці повернулися й доповіли: «Річка вийшла з берегів, течія дуже сильна, переправити важкі гармати не можна».

— Спробуємо пошукати інше місце для переправи, — сказав Блент. — Треба спитати кого-небудь з тубільців, хто добре знає тутешні місця.

— Дозвольте доповісти, сер, тут якийсь водонос увесь час іде за нами, — сказав Боб Робсон, Бедфордів ординарець. — Всі пішли, а він не пішов. Дозвольте його привести, сер.

— Давай його сюди! — сказав капітан.

Ординарець привів до капітана водоноса з смугастим міхом.

— Ти знаєш тутешні дороги, водоносе? — запитав капітан.

— Знаю, капітане-саїб.

— Чи не скажеш ти, де нам найкраще перейти вбрід з гарматами цю прокляту річку?

— Скажу! — Індієць немов чекав на це запитання. — Скажу, капітане-саїб! Поверни зараз у джунглі, пройдеш горілим лісом, пройдеш повз храм, побачиш безлюдне селище. За селищем пологий берег і річка смирна, як вівця. Ти перейдеш її вбрід і навіть не замочиш верхнього ремінця на твоєму чоботі, саїбе!..

Капітан Бедфорд не роздумував. — Чудово, — сказав капітан. — Веди нас, водоносе, матимеш срібну рупію.

Розділ двадцять четвертий
Худий саїб

Увесь правий берег річки поріс густим лісом, дерева спускалися до самої води. Уздовж берега не видно ані дороги, ані стежки. Лела йшла, продираючись крізь колючі кущі, збиваючі босі ноги об тверде коріння. Вона шукала піщаний пагорб на березі і самотній високий тамаринд, про який говорив їй Чандра-Сінг. Незабаром ліс трохи відсунувся од води, відкрився піщаний спуск до річки. Увесь берег у цьому місці був потоптаний копитами; тут, напевне, зганяли на водопій коней і верблюдів. Вона пройшла далі й почула неподалік голоси й чітку англійську мову.

Лела зупинилась.

Крізь дерева зона побачила попереду голови коней, зігнаних до гурту на лісовій галявині, димок від багаття й високі ківери кавалеристів. Люди голосно перегукувались, розсипавшись на галявині. Лела одразу сховалася в кущах. Вона пішла праворуч, віддаляючись од річки. «Обмину це місце лісом, а потім знову вийду до річки», — вирішила Лела, пройшла з півсотні кроків й зразу ж загубила напрям. Густий ліс був праворуч, ліворуч і ззаду — суцільна зелена стіна, забита високою папороттю. Лела зробила ще кілька кроків, продираючись крізь густий підлісок, крізь плетиво коріння. Вона відчувала, що йде далі од річки. Дівчина сіла на землю, намагаючись заспокоїтись. Маленькі веселі пташки грались і свистіли над нею в зеленому чагарнику. Коли Лела підвелась і вийшла з-під навислого коріння, вона побачила, що стоїть на вузенькій лісовій стежці.

Крізь густі зарості стежка вивела її на досить широкий шлях. Лела побачила загорожі для худоби обабіч шляху і строкате ганчір'я, яке селяни розвішують на кілках навколо загорож для буйволів. Отже, поблизу село. Але чому так тихо за загорожею — не чути ні мекання кіз, ні мукання буйволів?

Село відкрилось одразу за поворотом дороги. Тут було тихо, ще тихіше, ніж у лісі. Мертві порожні хатини стояли обабіч сільської вулиці. Звідси всі пішли, пішли квапливо, немов утікали від чогось. Перекинуті ступки, жалюгідне начиння валялось на порогах хатин. У спустошених дворах Лела бачила холодні пічечки, покинуті жаровні. Де ж поділися селяни? Лела пройшла все село і не зустріла жодної людини, світло-сіра в білих плямах гадюка грілася на глиняній огорожі однієї з халуп. Пустка, німа тиша… Лелу охопив страх. Де ж те село, про яке говорив їй Чандра-Сінг?.. Галявини, храм і горілий ліс?.. Вона заблукала. Треба повернутись до річки і звідти шукати. Незабаром зайде сонце: треба поспішати. Пройшовши крізь джунглі, Лела вийшла не до річки, а на відкрите горбкувате