Алістер Маклін - Куди залітають лиш орли

— Зараз підемо. — Сміт усміхнувся до Роземайєра. — Ви мали рацію. Записнички — це ще не все. Мені потрібне ще товариство. Але товариство тих, хто, на відміну від вас, рейхсмаршале, страшенно труситься за свою шкуру й не має ані крихти честі… Ось вони й підуть із нами. — Він показав пістолетом у бік Каррачоли, Томаса й Крістіансена. — Встати! Ви підете з нами!

— З нами? — недовірливо перепитав Шаффер. — До Англії?

— Щоб стати перед судом за зраду. Бути катом — усе ж таки не мій обов'язок… Тільки Господь знає, скільки сотень і тисяч життів на совісті в цих трьох. Я вже не кажу про Торренс-Сміта й сержанта Геррода. — Крижаним поглядом він зміряв Каррачолу. — Я ніколи не був певний, але мені завше здавалося, що диригував усім ти. Це ти вбив Геррода там, на горі. Якби ти зумів дістати наші радіокоди, то провалив би всю нашу мережу в Південній Німеччині… А це вже було б неабищо, адже досі наша мережа тут працювала справно…

— Киньте зброю! — Голос у фон Браухіча був тихий, але твердий.

Ніхто не бачив і не чув, як він відчинив двері. Тепер майор стояв за якихось чотири фути від Мері, тримаючи в правій руці автомат. Сміт рвучко обернувся, але пістолет у його руці на мить застиг, бо майже на лінії пострілу опинилася Мері. У фон Браухіча таких вагань не було. Пролунав сухий постріл, і куля зачепила зачіску Мері якраз над бровою. Пістолет випав із закривавленої руки Сміта, ударившись об якусь деталь меблів. Мері спробувала обернутись, але фон Браухіч був спритніший і дужчий. Він стрибнув уперед, схопив її руку з пістолетом і наставив автомата з-за її плеча. Вона намагалася вивільнитись, але, коли фон Браухіч, мов лещатами, стиснув її руку, скрикнула від болю й випустила пістолета. А втім, сам фон Браухіч, здавалося, не помітив цього. Його праве око, не кліпаючи, дивилося з-за голови Мері на Шаффера. Шаффер кинув зброю.

— Не треба було цього робити, — промовив фон Браухіч до Сміта. — Це була велика дурниця… А втім, на вашому місці я зробив би таку саму дурницю. — Він перевів погляд на Крамера. — Вибачте, що затримався, пане полковнику. Я тим часом трохи порозмовляв з цією чарівною дівчиною. Вона на диво мало знає про свій рідний Дюссельдорф. Не знає навіть того, що не варто давати комусь тримати себе за руку, коли говориш неправду. А саме це вона переважно й робила. — Він звільнив дівчину й, усміхаючись, трохи повернув її до себе. — Чарівна ручка, моя мила, але ж як шалено міняється пульс!

— Не знаю, про що ви говорите. — Крамер нарешті з полегкістю зітхнув. — Але зроблено добре, мій хлопче, дуже добре. Боже мій! Ще б хвилина, і… — Він увесь здригнувся і рушив до Шаффера, стежачи за тим, щоб не затулити його собою від автомата фон Браухіча. Обшукав усі кишені, але зброї не знайшов. Потім проробив те саме зі Смітом і з тим самим наслідком. Нарешті простяг йому білого носовичка, щоб той спинив кров, поглянув на Мері й завагався. — Не знаю, як бути з нею… Можливо, ви, Анно-Маріє?..

— Залюбки, пане полковнику. Ми з нею вже бачилися, і вона знає мої методи. Чи не так, моя люба? — З хижою посмішкою вродлива арійка підійшла до Мері й щосили вдарила її в обличчя.

Дівчина скрикнула від болю, заточилася й сперлася на стіну, щоб не впасти З куточка її рота побігла цівка крові.

— Ну?! — закричала Анна-Марі. — Зброя є?

— Анно-Маріє! — В голосі Крамера пролунала відраза. — Навіщо так?

— Я знаю, як поводитися з маленькими шпигунками! — А тоді зловтішно промовила до Мері: — Боюся, що вони не схочуть дивитись, як я дістану від тебе зізнання. Ходімо!

Вона схопила Мері за волосся, потягла її до бічних дверей, розчинила їх і грубо штовхнула дівчину туди. Звук від падіння тіла на підлогу й крик від бо/» долинули одночасно. Анна-Марі причинила за собою двері.

Ще секунд десять чулися звуки ударів і приглушені крики. Фон Браухіч, переводячи автомат з Шаффера на Сміта, сидів в одному з великих крісел і прислухався до шуму за дверима. Нарешті він поморщився й сухо промовив до Крамера:

— Гадаю, тій юній фройляйн краще було б, якби її обшукав я. Удавана цнотливість повинна мати свої межі.

— Боюся, що Анна-Марі інколи надто захоплюється, — погодився Крамер. Губи його осудливо скривились.

— Інколи? — Фон Браухіч знову поморщився, коли з-за дверей долинули крики, чиєсь тіло вдарилося об стіну, пролунав стогін і нарешті запала тиша. — Завжди, коли її жертва — така сама юна й гарненька, як і вона.

— Все вже скінчилося, — позіхнув Крамер. — Усе вже скінчилося, — Він перевів погляд на Сміта й Шаффера. — Спершу ми подбаємо про його руку, а далі… Що ж, у «Шлосс Адлері» не бракує підземель. — Раптом очі його розширилися, плечі здригнулись, і він обережно промовив до фон Браухіча: — Ви аж надто цінна людина, капітане, щоб я погодився вас утратити. Здається, щойно ми жаліли не того, кого треба. Річ у тім, що з відстані чотирьох футів вам ціляться просто в спину.

Фон Браухіч дуже поволі повернув голову й глянув через плече. Справді, просто в спину йому цілив «ліліпут-21», який міцно стискали знайомі руки, а темні очі дивилися на нього холодно й пильно. Коли не брати до уваги слідів крові на розбитій губі та розкуйовдженої зачіски, то вигляд у Мері був такий самий, як завжди.

— Обов'язок кожного батька, — урочисто промовив Шаффер, — благословити дочку на подолання Юди. — Він підняв свого автомата, відібрав зброю в застиглого фон Браухіча, підійшов до головних дверей і замкнув їх. — Надто часто сюди входять, не постукавши. — Повертаючись, він зазирнув крізь прочинені двері до сусідньої кімнати, присвиснув від подиву, вишкірив зуби й промовив до Мері: — Чисто зроблено! Але подбайте про Майорову руку, я постежу за ними. — Він наготував свого автомата й задоволено усміхнувся. — Ох, як я за ними постежу!

І справді, поки Мері обробляла поранену Смітову руку в сусідній кімнатці — саме тій,