Антон Павлович Чехов - Вибрані твори

маленький, скрючений, ніби його з дому обценьками витягли. Я влаштовую вечірку, і дами вимагають, щоб я неодмінно запросив і Бєликова, і Вареньку. Одне слово, закрутилася машина. Виявилося, що Варенька не від того, щоб вийти заміж. Жити їй у брата було не дуже-то весело, тільки те й знали, що цілими днями сперечалися і лаялися. От вам сценка: іде Коваленко вулицею, високий, дужий здоровань, у вишитій сорочці, чуб з-під кашкета падає на лоба; в одній руці пачка книг, у другій товстий сукуватий кийок. За ним іде сестра, теж з книгами.

— Та ти ж, Михайлику, цього не читав! — сперечається вона голосно. — Я ж тобі кажу, присягаюся, ти ж не читав цього зовсім!

— А я тобі кажу, що читав! — кричить Коваленко, грюкаючи кийком об тротуар.

— Ой господи, боженьку мій, Минчику! Чого ж ти злишся, адже в нас розмова принципова.

— А я тобі кажу, що читав! — кричить ще голосніше Коваленко.

А дома, як тільки хто сторонній, так і сварка. Таке життя, напевне, набридло, хотілося свого кутка, та й вік взяти до уваги; тут уже перебирати ніколи, вийдеш за кого завгодно, навіть за вчителя грецької мови. Та й те сказати, для більшості наших панночок за кого не вийти, аби вийти. Що б там не було, Варенька почала виявляти до нашого Бєликова явну прихильність.

А Беликов? Він і до Коваленка ходив так само, як і до нас. Прийде до нього, сяде й мовчить. Він мовчить, а Варенька співає йому «Віють вітри», або дивиться на нього замислено своїми темними очима, або раптом заллється:

— Ха-ха-ха!

В коханні, а особливо в одруженні, умовляння має велике значення. Всі — і товариші, й дами — почали запевняти Бєликова, що він повинен одружитися, що йому нічого більше не залишається в житті, як одружитися; всі ми вітали його, говорили з важними обличчями різні банальності на зразок того, що шлюб, мовляв, є крок серйозний, до того ж Варенька була непогана собою, приваблива, вона була дочкою статського радника і мала хутір, а найголовніше, це була перша жінка, яка поставилася до нього ласкаво, сердечно, — голова в нього пішла обертом, і він вирішив, що йому й справді треба одружитися.

— От тут би й відібрати у нього калоші та парасольку, — проказав Іван Іванович.

— Уявіть собі, це виявилося неможливим. Він поставив у себе на столі Варєньчин портрет і все ходив до мене і говорив про Вареньку, про родинне життя, про те, що шлюб є крок серйозний, часто бував у Коваленків, але способу життя не змінив анітрохи. Навіть навпаки, рішення одружитися вплинуло на нього якось хворобливо, він схуд, зблід і, здавалося, ще глибше сховався у свій футляр.

— Варвара Савівна мені подобається, — казав він мені з ледве помітною кривою посмішечкою, — і я знаю, одружитися необхідно кожній людині, але… все це, знаєте, сталося якось раптово… Треба подумати.

— Що ж тут думати? — кажу йому. — Одружуйтесь, от і все.

— Ні, шлюб — крок серйозний, потрібно спочатку зважити майбутні обов’язки, відповідальність… щоб потім чого не сталося: Це мене так турбує, я тепер ночами не сплю. І, признатися, я боюсь: у неї з братом якийсь дивний напрям думок, міркують вони якось, знаєте, дивно, і характер дуже жвавий. Одружишся, а потім, чого доброго, потрапиш у якусь історію.

І він не освідчувався, все відкладав, на велику досаду директорші і всіх наших дам; все зважував майбутні обов’язки і відповідальність, і тим часом майже щодня гуляв із Варенькою, можливо, думав, що це так потрібно в його становищі, і приходив до мене порозмовляти про родинне життя. І, видно з усього, зрештою він би освідчився, і стався б один з тих непотрібних, дурних шлюбів, яких у нас від нудьги та знічев’я бувають тисячі, коли б раптом не стався kolossalische Scandal. Треба сказати, що Вареньчин брат, Коваленко, зненавидів Бєликова з першого ж дня знайомства і терпіти його не міг.

— Не розумію, — говорив він нам, знизуючи плечима, — не розумію, як ви терпите цього фіскала, цю огидну морду. Ех, панове, як ви можете тут жити! Атмосфера у вас задушлива, погана. Хіба ви педагоги, вчителі? Ви чинодрали, у вас не храм науки, а управа благочинія, і кислятиною смердить, як у поліцейській будці. Ні, братці, поживу з вами ще трохи, і поїду до себе на хутір, і буду там раків ловити і хохлят учити. Поїду, а ви залишайтеся тут із своїм Іудою, нехай він лопне.

Або він реготав, реготав до сліз, то басом, то тонким писклявим голосом, і запитував мене, розводячи руками:

— Шо він у мене сидить? Шо йому потрібно? Сидить і дивиться.

Він навіть прізвисько дав Бєликову: «Глитай, або ж Павук». І, зрозуміло, ми уникали говорити з ним про те, що сестра його Варенька збирається за «або ж Павука». І, коли одного разу директорша натякнула йому, що добре було б віддати його сестру за таку поважну, всіма шановану людину, як Бєликов, то він насупився і пробурчав:

— Не моє це діло. Хай вона виходить хоч за гадюку, а я не люблю до чужих справ втручатися.

Тепер слухайте, що ж далі. Якийсь пустун намалював карикатуру: іде Бєликов у калошах, у підсучених штанах, під парасолькою, і з ним під руку Варенька; внизу підпис: «Закоханий антропос». Вираз схоплено, розумієте, на диво. Художник, певне, попрацював не одну ніч, бо всі вчителі чоловічої і жіночої гімназій, вчителі семінарії, чиновники, — всі одержали по екземпляру. Одержав і Бєликов. Карикатура справила на нього дуже тяжке враження.

Виходимо ми разом з дому, — це було якраз першого травня, неділя, і ми всі, вчителі і гімназисти, умовилися зібратися біля гімназії і потім разом іти пішки за місто в гай, — виходимо ми, а вія зелений, темніший від хмари.

— Яке є нехороші, злі люди! — сказав він, і губи в нього затремтіли.

Мені навіть жаль його стало. Йдемо, і раптом,