Антон Павлович Чехов - Вибрані твори

можете собі уявити, мчить на велосипеді Коваленко, а за ним Варенька, теж на велосипеді, червона, заморена, але весела, радісна.

— А ми, — кричить вона, — вперед їдемо! Вже ж така хороша погода, така хороша, що просто страх!

1 зникли обоє. Мій Бєликов із зеленого став білим і ніби заціпенів. Зупинився і дивиться на мене…

— Дозвольте, що ж це таке? — запитав він. — Чи, може, мене зір обманює? Хіба викладачам гімназії і жінкам пристойно їздити на велосипеді?

— А що ж тут непристойного? — сказав я. — Хай катаються собі на здоров’я.

— Та як же можна? — вигукнув він, дивуючись моєму спокоєві. — Що ви кажете?!

І він був такий вражений, що не захотів іти далі й повернувся додому.

На другий день він увесь час нервово потирав руки і здригався, і було видно з обличчя, що йому недобре. І з занять пішов, що сталося з ним вперше в житті. І не обідав. А надвечір одягся тепліше, хоч надворі стояла зовсім літня погода, і поплентався до Коваленків. Вареньки не було дома, застав він тільки брата.

— Сідайте, уклінно прошу, — проказав Коваленко холодно і насупив брови; обличчя у нього було заспане, він щойно відпочивав після обіду і був не в настрої.

Бєликов посидів мовчки хвилин з десять і почав:

— Я до вас прийшов, щоб відвести душу. Мені дуже, дуже тяжко. Якийсь пасквілянт намалював у смішному вигляді мене і ще одну особу, нам обом близьку. Вважаю за свій обов’язок запевнити вас, що я тут ні при чому… Я не давав ніякого приводу для такого глузування, — навпаки, весь час поводився як цілком порядна людина.

Коваленко сидів надувшись і мовчав. Бєликов почекав трохи і продовжував тихо, сумним голосом:

— І ще я маю дещо сказати вам. Я давно служу, ви ж тільки ще починаєте службу, і я вважаю за свій обов’язок, як старший товариш, застерегти вас. Ви катаєтесь на велосипеді, а ця забава зовсім непристойна для вихователя молоді.

— Чому ж? — запитав Коваленко басом.

— Та хіба тут потрібно ще пояснювати, Михайле Савичу, хіба це не зрозуміло? Коли вчитель їздить на велосипеді, то що ж залишається учням? їм залишається тільки ходити на головах! І коли вже це не дозволено циркулярно, то й не можна. Я вчора жахнувся! Коли я побачив вашу сестрицю, то в мене потемніло в очах. Жінка чи дівчина на велосипеді — це жахливо!

— Що ж, власне, вам потрібно?

— Мені потрібно тільки одне — застерегти вас, Михайле Савичу. Ви — людина молода, у вас попереду майбутнє, треба: поводитися дуже, дуже обережно, ви ж так манкіруєте, ой, як манкіруєте! Ви ходите у вишиваній сорочці, постійно на вулиці з якимись книжками, а тепер ще й велосипед. Про те, що ви і ваша сестриця катаєтесь на велосипеді, дізнається директор, потім дійде до попечителя. Що ж тут доброго?

— Що я і сестра катаємось на велосипеді, нікому до цього діла немає! — сказав Коваленко і почервонів. — А хто буде втручатися в мої домашні і родинні справи, того я пошлю к чортам собачим.

Бєликов зблід і підвівся.

— Коли ви говорите зі мною таким тоном, то я не можу продовжувати, — сказав він. — І прошу вас ніколи так не говорити в моїй присутності про начальників. Ви повинні з повагою ставитися до властей.

— А хіба я говорив що поганого про власті? — запитав Коваленко, дивлячись на нього з злістю. — Будь ласка, дайте мені спокій. Я чесна людина і з таким добродієм, як ви, не хочу розмовляти. Я не люблю фіскалів.

Бєликов нервово заметушився і почав одягатися швидко, з виразом жаху на обличчі. Адже це вперше в житті він чув таку брутальність.

— Можете говорити, що вам завгодно, — сказав він, виходячи з прихожої на площадку сходів. — Я мушу тільки застерегти вас: можливо, нас чув хто-небудь, і, щоб не перекрутили нашої розмови і чогось не сталося, я змушений буду доповісти панові директору зміст нашої розмови… в головних рисах. Я повинен це зробити.

— Доповісти? Іди й доповідай!

Коваленко схопив його ззаду за комір і штовхнув, і Бєликов покотився вниз по сходах, гуркочучи своїми калошами. Сходи були високі, круті, але він докотився вниз благополучно, встав і помацав себе за ніс: чи цілі окуляри? Та якраз у той час, коли він котився по сходах, зайшла Варенька і з нею дві дами; вони стояли внизу і дивилися — і для Бєликова це було найжахливішим. Краще б уже, здавалося, зламати собі шию, обидві ноги, аніж стати посміховиськом: адже тепер дізнається все місто, дійде до директора, попечителя, — ой, коли б чого не сталося! — намалюють нову карикатуру, і закінчиться все це тим, що накажуть подати у відставку…

Коли він підвівся, Варенька впізнала його і, дивлячись на його смішне лице, пом’яте пальто, калоші, не розуміючи, у чому справа, гадаючи, що це він упав сам випадково, не втрималась і зареготала на весь будинок:

— Ха-ха-ха!

І цим розкотистим, заливистим «ха-ха-ха» завершилося все: і сватання, і земне існування Бєликова. Вже він не чув, що говорила Варенька, і нічого не бачив. Повернувшись до себе додому, він перш за все. прибрав зі стола портрет, а потім ліг і вже більше не підводився.

Днів через три прийшов до мене Афанасій і запитав, чи не треба послати по лікаря, бо з паном, мовляв, щось коїться. Я пішов до Бєликова. Він лежав за завісою, вкритий ковдрою, і мовчав; запитаєш його, а він тільки «так» або «ні» — і більше ні звука. Він лежить, а поруч бродить Афанасій, похмурий, насуплений, і зітхає глибоко;. а від нього горілкою, як з шинку.

Через місяць Бєликов помер. Ховали ми його всі, тобто обидві гімназії і семінарія. Тепер, коли він лежав у трупі, вираз