Антон Павлович Чехов - Вибрані твори

він гнітив нас усіх, і ми поступалися, знижували Петрову чи Єгорову оцінку по поведінці, садовили їх під арешт і, нарешті, виключали і Петрова, і Єгорова. Була в нього дивна звичка — ходити по наших квартирах. Прийде до вчителя, сяде й мовчить, і ніби за чимсь підглядає. Посидить отак, мовчки, з годину чи дві, і піде. Це звалося в нього «підтримувати добрі взаємини з товаришами», і, напевне, ходити до нас і сидіти було для нього важко, і ходив він до нас тільки тому, що вважав це своїм товариським обов’язком. Ми, вчителі, боялися його. І навіть директор боявся. От і подумайте, наші вчителі люди все мислячі, глибоко порядні, виховані на Тургенєві та Щедріні, і все ж цей чоловік, який ходив завжди в калошах і з парасолькою, тримав у руках усю гімназію цілісіньких п’ятнадцять років! Та що там гімназію? Усе місто! Наші дами по суботах домашніх вистав не влаштовували, боялись, як би він не довідався; і духовенство соромилось при ньому їсти скоромне та грати в карти. Під впливом таких людей, як Бєликов, за останні десять-п’ятнадцять років у нашому місті стали боятися всього. Бояться голосно розмовляти, посилати листи, знайомитися, читати книги, бояться допомагати бідним, вчити грамоти.

Іван Іванович, бажаючи щось сказати, кашлянув, але спочатку закурив люльку, поглянув на місяць і потім уже сказав спроквола:

— Так. Мислячі, порядні, читають і Щедріна, і Тургенєва, різних там Боклів і інших, а от підкорилися ж, терпіли… Ото ж воно й є.

— Бєликов жив у тому ж будинку, де й я, — продовжував Буркін, — на тому ж поверсі, двері проти дверей, ми часто бачились, і я знав його домашнє життя. І дома та ж історія: халат, ковпак, віконниці, засуви, ціла низка всіляких заборон, обмежень, і — ой, коли б чого не сталося! Пісне їсти шкідливо, а скоромного не можна, бо, можливо, скажуть, що Бєликов не дотримується постів, і він їв судака на маслі, — їжа не пісна, але й не можна сказати, щоб і скоромна. Жіночої прислуги він не держав, боявся, щоб про нього не подумали погано, а держав кухаря Афанасія, дідка років шістдесяти, нетверезого і недоумкуватого, який колись служив у денщиках і вмів сяк-тяк куховарити. Цей Афанасій стояв звичайно біля дверей, схрестивши руки, і завжди бурмотів одне й те саме, глибоко зітхаючи:

— Багато ж їх ниньки розвелось!

Спальня в Бєликова була маленька, ніби ящик, ліжко було із завісою. Лягаючи спати, він накривався з головою; було парко, душно, в зачинені двері стукотів вітер, в печі гуло; чулися зітхання з кухні, зітхання зловісні…

І йому було страшно під ковдрою. Він боявся, коли б чого не сталося, як би його не зарізав Афанасій, як би не залізли злодії, і потім усю ніч бачив тривожні сни, а вранці, коли ми разом ішли до гімназії, був сумний, блідий, і було видно, що багатолюдна гімназія, до якої він ішов, була страшною, огидною всій істоті його, і що йти поруч зі мною йому, людині по натурі одинокій, було важко.

— Дуже вже галасують у нас у класах, — говорив він, ніби намагаючись відшукати пояснення свого важкого почуття. — Ні на що не схоже.

І оцей учитель грецької мови, оця людина в футлярі, можете собі уявити, ледве не одружився.

Іван Іванович швидко оглянувся в сарай і сказав:

— Жартуєте!

— Так, мало не одружився, як це не дивно. Призначили до нас нового вчителя історії та географії, якогось Коваленка Михайла Савича, з хохлів. Приїхав він не один, а з сестрою Варенькою. Він молодий, високий, смаглявий, з величезними руками, і з обличчя видно, що розмовляє басом, та й насправді, голос, як з бочки: бу-бу-бу… А вона вже не молода, років тридцяти, але теж висока, струнка, чорноброва, червонощока, — одне слово, не дівчина, а мармелад, і така спритна, гамірлива, все співає малоросійські романси і регоче. Ледь що, так і заллється голосистим сміхом: ха-ха-ха! Перше грунтовне знайомство з Коваленками. у нас, пам’ятаю, відбулося на іменинах у директора. Серед суворих, напружено нудних педагогів, які й на іменини ходять з обов’язку, раптом бачимо, нова Афродіта відродилася з піни: ходить, взявшися у боки, регоче, співає, танцює… Вона проспівала з почуттям «Віють вітри», потім ще романс, і ще, і всіх нас зачарувала, — всіх, навіть Бєликова. Він підсів до неї і сказав, солодко посміхаючись:

— Малоросійська мова своєю ніжністю і приємною звучністю нагадує старогрецьку.

Це сподобалося їй, і вона почала розповідати йому з почуттям і переконливо, що в Гадяцькому повіті у неї е хутір, а на хуторі живе матуся, і там такі груші, такі дині, такі кабаки! У хохлів гарбузи звуться кабаками, а кабаки шинками, і варять у них борщ з червоненькими і з синенькими, «такий смачний, такий смачний, що просто — страх!»

Слухали ми, слухали, і раптом усіх нас осінила однакова думка.

— А добре було б їх одружити, — тихо сказала мені директорша.

Ми всі чомусь згадали, що наш Бєликов неодружений, і нам тепер здавалося дивним, що ми досі якось не помічали, зовсім випускали з уваги таку важливу подробицю його життя. Як він взагалі ставиться до жінок, як він вирішує для себе це насущне питання? Раніше воно не цікавило нас зовсім; можливо, ми не припускали навіть думки, що людина, яка у всяку погоду ходить у калошах і спить за завісою, може кохати.

— Йому давно вже за сорок, а їй тридцять… — пояснила свою думку директорша. — Мені здається, вона б за нього пішла.

Чого тільки не робиться у нас в провінції з нудьги, скільки непотрібного, безглуздого! І це тому, що зовсім не робиться те, що потрібно. Ну от, навіщо нам раптом знадобилося одружити цього Бєликова, якого навіть і уявити не можна було одруженим? Директорша, інспектора їла і всі наші гімназичні дами ожили, навіть покращали, ніби раптом побачили мету життя. Директорша бере в театрі ложу, і — дивимось — в її ложі сидить Варенька з отаким віялом, сяюча, щаслива, і поруч з нею Бєликов,