Андраш Беркеші - Агент №13

— Я не мав жодної причини вбивати Меннела, — промовив Казимир, запалюючи нову сигарету. Лейтенант помітив, що інженер поводиться вже трохи скромніше: мабуть, відмовився принижувати його перед дівчиною.

— Причину завжди. можна знайти, — сказав лейтенант. — Обміркуймо факти. Ви ж казали, що Меннел вам був огидний.

— Мені й ви… несимпатичні, проте я не маю наміру вбивати вас.

— А якби і я запропонував Ілонці стати моєю коханкою?

— Тоді я й вам ляпаса дав би. — Інженер колючим поглядом пронизав лейтенанта.

— З цього випливає, що ви ревнуєте, — відповів Фелмері. — Тобто кохаєте Ілонку.

— Ви що, вирішили порозважатися?

— Ні, я тільки хочу довести, що ви закохані в Ілонку і в такій ситуації могли б убити.

Казимир устав, випростався. Обвів поглядом осяяний сонцем ландшафт, потім повернувся до молодого слідчого:

— Можу вам сказати лише одне: очевидно, ви начиталися детективних романів.

— Можливо…

Вже сидячи в кафе і помішуючи каву, Фелмері замислився над тим, чому Казимир не спростував його гіпотези. Може, не було чого спростовувати? Лейтенант оглянув модерно, зі смаком, обставлене приміщення. За столиками сиділи переважно іноземці-курортники — їли морозиво, пили чорну каву. Видно було, що почувають вони себе чудово.

Деякі сиділи на високих стільцях біля стойки, пили коньяк, сміялися.

Фелмері замовив ще одну порцію коньяку і пляшку кока-коли. Розгорнувши газету, заглибився у читання. Раптом здригнувся від несподіванки, почувши за спиною голос Ілонки:

— Не заважатиму? — Дівчина сіла навпроти і замовила подвійну каву.

— Що ви, анітрохи, — мимохіть вирвалося у лейтенанта. Фелмері дійсно щиро зрадів дівчині. Ілонка була у кремовій міні-спідниці та блакитній блузці. Дівчина пильно дивилась на лейтенанта. Похмурий погляд робив її обличчя ще привабливішим.

— Я затримаю вас усього на кілька хвилин, — тихо сказала вона з прихованим хвилюванням і озирнулася у бік вхідних дверей.

— Чекаєте когось? — поцікавився лейтенант.

— Ні, я нікого не чекаю. Хочу поговорити з вами віч-на-віч.

Білява офіціантка поставила на стіл каву, посміхнулась лейтенантові й хотіла вже йти, проте Ілонка затримала її.

— Стривай, Єво, я розрахуюсь.

Фелмері притримав руку дівчини.

— Дозвольте це зробити мені. — Він глянув на офіціантку. — Скільки з нас, панночко? — Та підрахувала, і лейтенант розплатився. Коли офіціантка пішла, Фелмері підняв запитливі очі на дівчину: — Що трапилося, Ілонко?

Дівчина механічно помішувала свою каву, не наважуючись глянути йому в вічі.

— Я так хотіла б, щоб ви повірили мені, — тихо сказала вона.

— Я вірю вам.

— Повірте, німця убив не Казимир.

— А хто?

— Цього вже я не знаю.

— Ви кохаєте Казимира?

— Так, кохаю. — Вона зробили зусилля над собою і підняла свої чорні очі на лейтенанта. Вони були в сльозах. — Про це ніхто не знає, навіть тітка Ліза. Правда, мій дідусь… Ви другий, кому це відомо. Я можу вам довіритися?

— Безперечно, — сказав Фелмері. — Давно ви любите одне одного?

— З минулого року, — вона ковтнула кави й обережно, непомітно витерла сльози. — Тоді увечері я зустріла Меннела. Зовсім випадково. Було так: ми вечеряли з Казимиром і він запропонував після вечері поїхати на машині у Веспрем. Дома сказав, що їде у Будапешт. У Веспремі в нього є добрий приятель, лікар. Ми часто їздили до нього на квартиру, щоб побути наодинці. Я погодилась, але за умови, якщо спершу підемо додому і заявимо його матері, що хочемо одружитися. Він запротестував. Запевняв, що так можна все зіпсувати і що цього тепер не слід робити. Але дав слово честі, що перед своїм від'їздом сам поговорить з матір'ю. Я погодилась і сказала, що в такому разі поїдемо у Веспрем на ту квартиру. Того вечора ми посварилися з ним. Він назвав мене шантажисткою, корисливою бабою, докоряв мені, що віддалась йому тільки тому, щоб вийти заміж. Я знала, що він випив більше, ніж звичайно, але такої образи по могла залишити без відповіді. Не пригадую точно, що я наговорила йому, тільки пам'ятаю, що заявила зопалу: якби мені був потрібний чоловік, щоб тільки переспати з ним, то вибрала б собі кавалера з товстим гаманцем, а не такого голодранця. Я віддалася йому, довела своє кохання. З минулого літа тільки те й роблю, що доводжу своє кохання, а він годує мене самими обіцянками. З мене досить. Я встала та й пішла собі. Він побіг за мною, гукав, щоб я зупинилася, та я не звертала уваги: була дуже схвильована. От тоді біля причалу я й зустрілася з Меннелом. Він одразу помітив, що зі мною щось скоїлось. Запитав, що таке, куди я біжу. А я, мов остання дурепа, розплакалася. Знала, що Казимир бачить нас, бо набережна була добре освітлена. Може, саме тому я й сіла майже без запрошення у його «мерседес». Меннел спитав, куди везти. Я сказала, що мені байдуже. Поїхали у Шіофок. Майже всю дорогу мовчали. Він так гнав машину, що серце завмирало. Я відчувала себе дуже ображеною: мені здавалося, що Казимир ошукав мене, забрехався, ніколи не кохав мене, тільки користався мною. Потім я подумала, що не варто взагалі бути чесною. Зупинилися ми біля якогось нічного бару. Багато пили. Танцювали і пили. Потім знов пили… Було вже далеко за північ, коли ми поверталися. Я зовсім розкисла, але майже все пригадую. Меннел уже по гнав так машину. Правою рукою обнімав мене, обсипав поцілунками. Я не чинила йому опір, хоча знала, до чого він гне…

Дівчина замовкла. Тремтячими пальцями узяла сигарету, закурила. Її погляд іще більш спохмурнів.

— По дорозі він зупинив машину. Ми цілувалися. Він домагався більшого, я не погоджувалась. Тоді він став домагатися силоміць, втратив самовладання. Та, переконавшись, що нічого не доб'ється, поїхав далі. Потім ми зупинились у Фюреді. Він сказав, що на кілька хвилин залишить мене одну, щоб я не боялася, він скоро повернеться.

— Не пригадуєте, де саме ви зупинились? — запитав Фелмері.