Мнацакан Варданович Тарян - Месник: Повісті та оповідання

знала місцевість і могла стати в пригоді танкістам.

Ось і зараз вона показувала рукою в бік села, гукала, перекрикуючи гуркіт моторів:

— Он бачте, товаришу лейтенант, перша хата від лісу? То наша. А ген там, за високим парканом, штаб… Ну, давайте швидше. Швидше!

Галя ще здалеку впізнала автомобіль Вольфа.

— Товаришу лейтенант, машина полковника!

Танк наддав ходу, найкоротшим шляхом вискочив на дорогу й опинився майже лоб в лоб з чорним автомобілем Вольфа. Кілька гітлерівців вискочили з машини, маючи якусь крихту надії втекти, але десант автоматчиків скочив на землю і миттю оточив їх.

— Хенде хох, пане полковник! — вигукнула Галя.

Полковник, побачивши Галю, від несподіванки поточився назад.

— Це ви, фройляйн?..— пробелькотів.

— Так, не чекали?

Замість відповіді Віллі Вольф вхопився за кобуру, але вихопити пістолет не встиг.

— Ось тобі, тварюко, одержуй за моє вбите кохання! — вигукнула Галя й однією короткою чергою поклала на землю полковника Віллі Вольфа.

— Ти що наробила?! — скрикнув лейтенант, командир екіпажу.— Такого цінного «язика» вкокошила.

— Я мусила помститися,— відповіла Галя.— А «язиків» тут вам вистачить…

Потім одвернулася, відійшла до танка і, схилившись чолом на броню, гірко заплакала…

* * *

Чотири німецьких танки, що стояли в селі, не встигли навіть розвернутися, як їх підбили «тридцятьчетвірки», котрі наступали з шосе.

Олег Хмельницький ще здалеку побачив, що горить їхня хата. Вогняні язики вже виривалися з вікон, полум’я охопило стріху.

«Таки підпалили, гади,— болісно стислося серце.— А полковник Вольф зі своєю челяддю, мабуть, устиг вислизнути з села».

Тут і там валялися трупи гітлерівців, але час од часу раптом лунали короткі черги ворожих автоматів і кулеметів. Після кожного вибуху наших гранат цих вогневих точок ставало менше.

— Таганашвілі, Олесь! — гукнув старший сержант.— Праворуч причаївся кулеметник. Обійти з тилу!

— Єсть!

Трохи згодом останній ворожий кулемет умовк.

Рота лейтенанта Капустіна взяла Соснівку.

Хата Хмельницьких горіла. Над селом слався дим.

У саду на одній із яблунь висіла мати. Під її ногами розгорявся вогонь. Поки солдати добігли, жінка вже спалахнула, як свічка.

З вогню її вихопили неживу…

Олег опустився на коліна.

— Прости мене, мамо… Не встиг…— По щоках його покотилися сльози.

Хлопці-розвідники колом обступили свого командира. Мовчали. Ніхто не втішав старшого сержанта Хмельницького. Бо не було таких слів, які притлумили б у цю хвилину його скорботу.

— Що! Що там? — влетіла в садок Галя, розштовхала солдатів, і з грудей її вирвався такий крик, від якого здригнулося б і кам’яне серце: — Мамо!..

Вона припала до замордованої матері й на якийсь час заніміла.

Догоряла хата, й від неї снопами бризкали гарячі іскри, але цієї біди мовби ніхто й не помічав, бо хіба про хату думка, коли не стало господині, яка оберігала в ній родинне вогнище…

Ще зовсім недавно ось під цією яблунею Галя й Аршавір шепотілися про своє перше кохання, а тепер не було ні Аршавіра, ні тієї святої жінки, яка своєю мовчазною згодою благословляла їхню любов.

Мовчала обгоріла яблуня.

Мовчали солдати.

Тихо плакали брат і сестра.

Догоряла хата — колиска їхнього дитинства.

— Слухай… Ти чуєш? — раптом пошепки звернувся до Сидоренка Пархоменко.

— Що?

— Ніби хтось кличе.

Вони прислухались і знов почули той самий голос.

— Допоможіть, товариші…

— Авжеж, хтось кличе на допомогу,— сказав Олесь.— Але не розберу, звідки.

— Здається, там… Гайда!

З автоматами напоготові вони побігли через город і метрів за сто побачили під деревом пораненого німецького фельдфебеля. Той з останніх сил намагався підвестися, час од часу промовляючи:

— Товариші, допоможіть…

Побачивши Пархоменка й Сидоренка, він став показувати рукою у бік хати Хмельницьких, повторюючи:

— Матка… допоможіть… там… матка…

— Нема вже матки,— сказав Олесь, не розуміючи, що воно за німець дивний такий.

Фельдфебель повернувся у другий бік і знову показав рукою:

— Там… допоможіть… там… люди…

Вони глянули туди, куди показував німець, і недалечко побачили велику стару клуню. Побігли туди.

Що ближче були вони до клуні, то виразніше чули стогони, зойки, дитячий плач. Двері замкнені, попід стінами накладено купи хмизу.

За кілька кроків валявся убитий есесівець з коробкою сірників у руці, поряд — каністра з бензином. Не встиг, душогуб…

Олесь зірвав замок, відчинив двері. Жінки, діти, старі кинулися назустріч, стали обіймати Олеся й Андрія.

— Дорогі наші… рятівники… рідні…

— Не лишили в біді…

— Здоров’я вам і віку…

На їхніх очах блищали сльози, але це вже були сльози радості.

— Де він, де він, той німець? — закричала якась бабуся, озираючись навсібіч.

— Який, мамо? — спитав Олесь.— Той, що хотів підпалити вас? Так он він лежить, герой.

— Ні, ні, якраз той, що врятував нас. Я про доброго німця питаю.

— Там ще один поранений лежить. Може, він? — сказав Андрій Сидоренко.— Він показав нам цю клуню.

Кілька чоловік побігли до пораненого