Мнацакан Варданович Тарян - Месник: Повісті та оповідання

— Ану перевір негайно, чи вдома дівчина. Якщо немає, то тягни сюди її матір, цю сліпу відьму. Ну, мерщій!

Через півгодини Галину матір, штурхаючи межи плечі, капітан завів до полковника.

— Зізнавайся, стара, де твоя дочка! — закричав Вольф.— Ну?

Сива жінка стояла перед ним тиха й сумирна, і той її спокій допікав полковникові.

— Відповідай, свиня, де твоя дочка? — він бризкався слиною і тупотів ногами.

— Дочка моя, і то моє діло, де вона, а не ваше,— рівним голосом відповіла мати.— Краще поясніть мені, що це за звірство — хапати хвору жінку з ліжка, тягти її хтозна-куди й невідомо для чого.

— Цить! — гарикнув полковник.— Тут я запитую, тож відповідай, поки жива. Де Галя?

— Її було запрошено на день народження до полковника Вольфа, але вона й досі не повернулася.

— Полковник Вольф — це я, і мої іменини давно закінчились. А дочка твоя щезла…

— Як це — щезла?.. Куди? — занепокоїлася мати.— Куди вона могла щезнути?

— От про це ми й хочемо дізнатися від тебе.

— Я ж нічого не знаю.

До кімнати зайшло кілька штабних службовців, серед них і фельдфебель Буш.

Полковник Вольф продовжував допит уже перед глядачами, демонструючи, з якими «благородними намірами» він прийшов на цю землю.

— Твоя дочка комуністка? Відповідай!

— Ні.

— Комсомолка?

— Не знаю.

— Брешеш, сліпа!

Мати мовчала, розмірковувала. І раптом зрозуміла: «Ні, Галя не в їхніх пазурах. Мабуть, щось сталося і вона втекла до наших. Авжеж, до наших, так воно й є…»

— Ти ще й оглухла до всього? — навіснів Вольф.

«А якщо Галя не в їхніх руках, то можна з ними інакше розмовляти, я вже нічого не боюся…»

— Чому комуністи, відступаючи, й вас не забрали з собою? — спитав полковник.

— Ми не захотіли.

— Чому?

— Бо я люблю свою батьківську хату, бо рідний поріг для мене святий…

— А де твій чоловік? Кажи, він комуніст чи партизан?

Мати чекала цього запитання і зараз, коли почула його, знову згадала той далекий день, коли в їхню хату вдерся фельдфебель зі шрамом під лівим оком…

— Ти його повісив ще у вісімнадцятому, тварюко, а я, дружина його, осліпла від твого удару чоботом, але не сконала… Галя народилася здоровою, і син мій здоровий та дужий, він недалеко звідси, він не забув про свою матір і ще повернеться. Чуєш, він неодмінно прийде…

— Замовкни, стара! — Вольф аж затремтів од злості.— Виходить, це ти, виходить, ми знову зустрілися? Треба було тебе ще тоді повісити разом з твоїм чоловіком та щенятами…

— Ти хотів убити мене, але не зміг. Того разу ти втік, а тепер не втечеш, не сподівайся.

Полковник голосно зареготав. Його регіт підхопили присутні. Лише фельдфебель Буш, вражений хоробрістю цієї старої жінки, стояв із скам’янілим обличчям.

— Ти божевільна, невже не бачиш, що комуністам настав край?

— Оце ще ми побачимо…

Вольф знову зареготав.

— Ти ще й смієшся з мене? — вигукнула мати.— То й я посміюся, бо нарешті настала довгожданна хвилина помсти,— вона миттю вихопила з-під кофтини пістолет і вистрілила туди, звідки лунав регіт Віллі Вольфа.— Конай же, звірюко!

Полковник зойкнув і впав додолу.

Солдати кинулися до жінки, але полковник зупинив їх.

— Не займайте її,— простогнав він.— Це занадто легка смерть… Не треба… Я спалю її… А разом з нею й село, аби непокірним була наука…

Олег Хмельницький сидів у землянці, схиливши голову. Тривожні думки про матір не полишали його. «Якщо фашисти дотумкають, що такі дві події, як викрадення секретних документів і Галине зникнення, пов’язані між собою, то біди не минути… Як там мама? Вона, бідна, навіть не знає, куди так несподівано, нічого їй не сказавши, зникла Галя. Прости нас, матусю, ніхто не гадав, що так вийде…»

Недалекий гуркіт гарматного пострілу вивів Олега з задуми.

«Що це? — підвів він голову.— Невже наші?..»

До землянки швидким кроком увійшов лейтенант Капустін.

— Відділення, струнко! — подав команду старший сержант і, вийшовши наперед, почав доповідати: — Товаришу лейтенант…

— Відставити,— сказав командир роти.— Погана звістка, хлопці. Гітлерівці мають намір спалити Соснівку і знищити всіх її жителів. Ми не повинні допустити цього. Є наказ звільнити село…

«Ось воно, те, чого я так боявся»,— подумав Хмельницький.

— Наша рота,— вів далі лейтенант Капустін,— разом з відділенням розвідників мусить врятувати соснівчан, хоч би чого це нам коштувало. Нас підстрахують танки, гармати, міномети… Одне слово, хлопці, стаємо до бою.— Капустін глянув на годинник.— Через півгодини наступаємо, будьте готові.

…Стрімка атака застала фашистів зненацька. Розгубившись, вони вискакували з траншей і не знали, в який бік тікати. Снаряди та міни вибухали якраз там, де найбільше скупчилося гітлерівської піхоти. Три наших танки мчали по шосе, ще три — праворуч од шосе, обіч пшеничного лану, і трійка танків ліворуч — од лісу.

На одному з танків, що мчав од лісу, була й Галя Хмельницька — в руках автомат, русяві коси розвівалися на вітрі. Довго їй довелося проситися, аби взяли в цей бій, та зрештою таки добилася свого: зважили на мужній вчинок «перекладачки полковника Вольфа», та більше, мабуть, допомогло те, що вона добре