Мнацакан Варданович Тарян - Месник: Повісті та оповідання

— Цей? — спитав Андрій.

— Він, він і є наш рятівник! — закричали в один голос.

— Ми бачили,— став пояснювати щупленький дідок, показуючи на вбитого есесівця,— як отой хотів підпалити клуню, тобто нас хотів спалити живцем, але цей добрий чоловік не дав. Спершу він хотів урятувати тут одну жінку… Хмельницьку, еге, та ця падлюка в чорному завадила. Есесівець вистрілив у нього, підпаливши Хмельницьку і вже прибіг до нас, щоб підпалити, а цей, поранений, еге, вже лежачи, разів кілька стрельнув по ньому… Не знаю, як воно потім було, а це я бачив, еге, своїми очима, дивлюся, значить, а він…

— Усе зрозуміло, дідусю,— м’яко обірвав його Олесь, відчуваючи, що дід почне все заново, такий балакучий.

Потім вони з Андрієм дістали особисті пакети, старанно перев’язали фельдфебеля і, взявши його попідруки, рушили на подвір’я Хмельницьких. Майже всі люди пішли слідом за ними, дітвора бігла попереду.

— Давай, давай його сюди, того фашиста! — закричав Кунанбаєв, виходячи назустріч.— Зараз ми його судити будемо.

— У вогонь його, який там суд! — гукнув Таганашвілі.

— Повісити! — подав голос Поліщук.

Розгнівані солдати загули, зашуміли, але тут, впізнавши фельдфебеля Буша, втрутилася Галя:

— Не чіпайте його, це наш товариш!

— Так, Галя правду каже,— сказав Сидоренко.— Цей фельдфебель врятував оцих людей,— обернувшись, він показав на соснівчан.

— Діду, розкажіть і цим хлопцям, як воно було,— підохотив Олесь балакучого дідка, і той відразу, поки не передумали, виступив наперед:

— Еге, значить… дивлюся…

Коли він закінчив свою розповідь, Галя сказала:

— Більше того, секретні папери з сейфа полковника Вольфа також викрав товариш Буш.

— Так би й зразу сказали,— винувато буркнув Кунанбаєв.

— А то ведуть удвох попідруки, я думав, полонений,— виправдовувався й Таганашвілі.— Друзям ми завжди раді, чого ж.

Солдати притихли.

Незабаром під’їхав командир полку підполковник Пінчук, командир батальйону капітан Бобров, комісар Балашов і штабний перекладач.

Лейтенант Капустін доповів командирові полку, що бойове завдання виконано, потім, уже після команди «вільно», розповів детальніше, що за цей час відбулося в Соснівці.

Підполковник Пінчук підійшов до тіла замученої матері, яке вже накрили військовим плащ-наметом, зняв кашкет і схилив у мовчанні голову.

— Поховаємо неньку, як відважного воїна,— сказав він.— З усіма військовими почестями.

Потім офіцери та перекладач підійшли до людей, які були свідками фашистського злочину, розпитали й, нарешті, зупинилися біля пораненого німецького фельдфебеля.

Буш на знак поваги до воїнів з високими званнями вклонився.

— Отже, цей німець вас урятував? — спитав командир полку в селян.

— Так, так,— закивали головами люди.

— Це той самий фельдфебель Буш,— сказала Галя,— про якого я вже розповідала капітанові Боброву. Без нього я не передала б вам папери Вольфа.

— Ви його не карайте, товаришу командир,— улучивши слушну хвилину, знову виступив наперед балакучий дідок.— Якби він був фашист, то інша справа, еге, але ж він, виходить, товариш нам, еге, і як той казав…

— Добре-добре,— заспокоїв діда командир полку й обернувся до перекладача: — Запитай, чому він так вчинив. Яка причина?

Той запитав.

Фельдфебель Буш почав розповідати, а перекладач по деякій паузі перекладав:

— Він каже, що сам за професією муляр, тобто будівельник, і любить, певна річ, будувати, а не руйнувати. Усе своє свідоме життя ненавидів фашизм, випадково попав до штабу, де був за писаря. Каже, що він переконаний комуніст і ніколи не вбивав людей, а сьогодні був змушений стріляти у свого знавіснілого співвітчизника — хай буде проклята війна. Крім того, він викрав у Вольфа секретні папери, і, виявляється, він подав звістку про те, що гітлерівці хочуть знищити Соснівку.

— Велике спасибі, товаришу Буш,— сказав підполковник Пінчук і потис фельдфебелю руку. Потім звернувся до капітана Боброва: — Відправити до медсанбату, хай підлікується. Та не забудьте ж нагодувати товариша.

Підійшов лейтенант Капустін і доповів, що все готово для того, аби провести небіжчицю в останню путь.

Ховали матір на сільському цвинтарі поряд з іще свіжою могилою Аршавіра Мкртчяна. Багато людей прийшло попрощатися з жінкою великої і доброї душі: солдати, офіцери, односельці. Зібралася мало не вся Соснівка.

— Товариші,— звернувся до присутніх командир полку.— Сьогодні ми віддаємо в лоно землі людину героїчної долі. Гітлерівці вбили матір чесної, доброї родини, і ми поділяємо велику печаль її дітей, які борються в одних із нами лавах проти ненависних загарбників. Хай у цю тяжку хвилину їх підтримає віра в те, що фашистам ніколи не вдасться убити нашу матір-Вітчизну, не вдасться спалити наш спільний соціалістичний дім, як спалили вони хату Хмельницьких. Не плачте, діти великої матері. Ваша мати герой, а героїв ховають без сліз. Хай же пухом буде земля їй… А ми поклянемося біля цієї святої могили, що ворогам не минути нашої помсти.

Потім слово взяв Балашов.

— Подвиг матері ще й у тому,— сказав комісар,— що вона виростила достойних дітей, справжніх патріотів, мужніх захисників рідної землі. Раніше ми знали, що в нашому батальйоні воює відважний командир відділення розвідників старший сержант Олег Хмельницький, а тепер стало відомо, що і його рідна сестра Галя не стояла осторонь, боролася з ворогом… Щаслива мати, яка зростила таких дітей. Щаслива й тим, що назавжди залишиться в пам’яті й серцях чесних людей, кликатиме нас до бою, до розплати з фашистською нечистю. Прощавайте, наша дорога мамо…

Коли вже мали опускати домовину в могилу, раптом із натовпу, опираючись на руку Олеся Пархоменка, вийшов фельдфебель Буш. Він показав рукою, що також хоче сказати слово, й командир полку кивнув перекладачеві, щоб той став поруч.