Іван Філіпович Ющук - Троє на Місяці

Ні, добровільно до них не піду. Вдруге не хочу попадатися їм в руки… Але ж розвідати треба…”

Незнайко засовав руками й ногами, проте ніяк не міг перекинутися, щоб встати. “Наче той жук, коли його перевернуть голічерева і він марно перебирає ніжками”, — майнуло йому в голові. Незнайко підтягнув до себе ноги, вперся підошвами в грунт і, хоч як було незручно в скафандрі, повернувся-таки на бік. А далі вже було легше: сперся на руки й підвівся. Робота не було видно.

“Якби на Землі, то виліз би на дерево й усе побачив. А тут…”

На Місяці можна було вилізти тільки на гору. Незнайко не поліз високо, а видряпався лише настільки, щоб можна було роздивитися, що робиться в долині, й присів за каменем.

Роботи майже розібрали риштовання біля устаповки, схожої на казан, проте, видно, ще не зовсім закінчили її, бо один з них морочився з кабелями, інший встановлював якісь механізми біля неї. Роботи щось робили і за тою горою, котра, коли дивитися на неї здалеку, була найближча до Землі.

“Отже, — сумно відзначив про себе Незнайко, — той жахливий чоловічок і далі готує смерть для Землі. Друг нічого йому не заподіяв”.

Залишалося ще порахувати роботів. Але що він починав рахувати, то все збивався — забував, скільки їх досі налічив. Бо ж треба було ще й дивитися, що вони роблять. Тоді він здогадався використати камінці: робот — і один камінець у кишеню. “До речі, це буде гарна колекція для природознавчого музею”, — подумав Незнайко, мацаючи роздуті кишені. Були тут камінці завбільшки в гороб’яче яйце, і навіть такі, як куряче.

Незнайко зітхнув полегшено. Роботи, здається, його не помітили. А якщо й помітили, то їм було не до нього: вони робили своє. Завдання він виконав. Усе обійшлося добре. Тепер можна й назад. Щоправда, звістка, яку мав принести хлопцям, була невтішна. Роботи й далі готують свою смертоносну зброю. Але Капітан з Граматиком щось придумають…

Міркуючи так, Незнайко спустився з гори. Тепер він уже не дуже розглядався довкола себе. Його думка була зосереджена на одному: тільки б скоріше дістатися на умовлене місце! Але щойно він рушив своїми слідами назад, як відчув, що хтось міцно схопив його за праву руку вище ліктя.

— Граматику, не… — І занімів.

Коли скосив очима позад себе, то побачив, що його тримає не Граматик, а циліндроголовий робот. Ноги в Незнайка підсіклися, і він мало не впав. Але робот уже тягнув його за собою туди, де метушилися інші роботи.

— Пусти, — з відчаю зойкнув Незнайко і, шарпнувшись, вирвав руку, аж повернувся обличчям до робота.

У кишені намацав найбільший камінь і затиснув його в кулаці. Тепер вони стояли один проти одного — робот і Незнайко. В робота обличчя не було, тільки блищали лінзи за склом заборола. У Незнайкових очах палала рішучість.

Раптом робот почав відступати задки від Незнайка. “Ага, злякався”, — підбадьорився Незнайко і, не чекаючи, коли робот відійде далі, повернувся й щосили наліг на ноги. Проте не встиг ступити й десяти кроків, як знову робот схопив його за руку.

Цього разу Незнайко вже менше злякався. Він рвучко обернувся так, що знову став обличчям в обличчя до робота. Робот відпустив руку й позадкував од нього. Тепер і Незнайко пішов задки від робота. “Мабуть, мого погляду боїться”, — вирішив Незнайко. Так вони йшли доти, доки робот нарешті не повернувся спиною до Незнайка. Незнайко ще якийсь час ішов боком і тільки тоді, коли робот зник за горою, наважився обернутися обличчям уперед та й то раз у раз оглядався, чи нема погоні за ним. Але погоні не було.

На домовленому місці за каменем його вже чекав Граматик. Вони ще здалеку помітили один одного.

— А я вже потерпав, чи з тобою чого не сталося, — першим обізвався зраділий Граматик, коли Незнайко підійшов до нього.

— Воно, мабуть, сталося б, якби не моє біополе, — гордо відповів Незнайко, стомлено опускаючись на камінь.

— Як ти сказав? Біополе! Яке біополе? — перепитав Граматик.

— Ну, сила моїх очей. Як глянув я на робота — а він задки, задки від мене.

— Який робот? — нічого не розумів Граматик.

— Таж мене був схопив циліндроголовий робот, коли я повертався назад. “Ну, думаю, тепер мені кінець. Пропав я”. Але я “не розгубився й до нього: “Пусти!” — і отак дивлюся йому в очі.. Але, тьху, хіба в нього очі? Баньки якісь… І він не витримав мого погляду, затремтів увесь, пустив мою руку і задки, задки від мене…

— Це правда? — не повірив Граматик.

— Правда, — запевнив Незнайко.

— А як він тебе схопив?

— Підкрався ззаду й хап за руку. Тут же нічого не чути. Попробував би він на Землі до мене так підкрастися!

— А потім, коли ти обернувся до нього, він відпустив руку? — допитувався Граматик.

— Так, відпустив.

Граматик встав і спочатку ззаду обдивився Незнайка, а потім зайшов спереду. Нічого не сказав, тільки запитав його:

— На спину ти падав до того, як тебе схопив робот, чи після?

— До того. Або що? — здивувався Незнайко з його запитання. Але Граматик поки що сам запитував.

— Тебе ловив той самий робот, що й перший раз, чи інший?

— Інший. У цього на грудях жовта одиниця і якесь слово… мабуть, по-англійському… щось ніби “ворок”.

— Може, отаке? — Граматик написав викруткою на місячному пилу слово “work”. — Воно означає “праця”, “працювати”… Тебе затримав, очевидно, старший робот, який наглядає за робочими роботами. Плакат у тебе на спині порвався й вимазався…

— Це коли я впав…

— Через те робот і накинувся на тебе, а як побачив на грудях у тебе напис, то відпустив. Значить, роботи виконують письмові команди. Це дуже важливо для нас. А що роблять роботи?

— То це не моє біополе… — розчаровано промовив