Микола Якович Зарудний - Гілея

не побачив він її розгубленості, бо тоді вже буде пізно, викажуть очі всі думки, і вона не зможе володіти собою, своїми почуттями.

Вже біля самого села, на кручі, зупинилася Настуня і сторожко поглянула в степ. Порожньо. Тільки десь далеко-далеко здіймалися в небо піщані віхтики. То поїхав він.

Був би голос — повернула б...

Були б крила — полетіла б...

Ні голосу, ні крил. Лежить каменем на серці чорна туга.

Настуня сіла край піщаної кручі, поклала на коліна затуманену голову: хотілося плакати, а сліз не було. Звідки звалилося на неї оце нещастя? Краще хай би відвіз її тоді Милентій на своїй бідарці до прокурора... Краще б вона ніколи не бачила його... Краще б...

Ні, ні, Настуня відганяє від себе зрадливі думки, які не хочуть підкорятися отим «краще б» і штовхають її на божевілля. Хіба може вона покохати його?

Може...

Вона вже давно любить його. Боже! Це якийсь сон.

Любить, любить.

Ні, ні.

Це не любов, а згуба... Омана.

Їй навіть страшно підійти до нього. Вона втрачає мову, коли бачить його...

О, якби ж він був просто Романом, то не вагалася б вона жодної хвилини, пішла б за ним на край світу, і хай би спопеліла від того кохання.

За Мірошником вона ж нікуди не піде. Їх ніщо не зможе поєднати. Ніколи. Вона не дотягнеться до нього — освіченого, розумного і такого вродливого — зі своїми мізерними класами вечірньої школи, зі своїми огрубілими від роботи руками.

А може, він просто залицяється? Що йому, нежонатому? Їздить собі по селах, не одну, видно, вже з розуму звів. Її не зведе, ні. Хай тільки посміє ще колись зачепити...

— Думала, Настуню, що ти вже з татом приїдеш, — зустріла Тетяна дочку.

— Ще не відпустили його. Документа одержить та й приїде, мамо.

— Якби ж знаття, то людей на вечір покликала б, — роздумувала Тетяна. — Треба, доню, бо тепер наш батько вчений, то щоб не думали, що ми вже й від людей одцуралися.

— Теж мені вчений, — засміялася Настуня.

— Авжеж, — на своєму стояла Тетяна, — тепер його безприменно бригадиром призначать... Тоді і в нас життя до сонечка повернеться. І на трудодні дещо перепаде, і так випише. Одне слово, начальство.

Бригадир! То була найвища мрія Тетяни. З того часу, коли Ілько так необачно сказав, що можуть його призначити бригадиром, Тетяна втратила спокій. Спочатку дуже була незадоволена, що Ілько поїхав на ті курси, але голова колгоспу Гнат Чупрун заспокоїв:

— Не журися, а вважай, що Ілько твій піде на підвищення по службі.

— Яке там у конюха підвищення? — не вірила своїм вухам Тетяна.

— Закінчить курси, дадуть йому бомагу, — запевнив Чупрун, — і піде твій Ілько, як по щаблях. Захоче бригадиром — хоч завтра хай скаже. І всьо. А можу й на старшого рільника висунути.

— А якби на комірника, Гнате Йвановичу? — закинула Тетяна.

— То діло складне, Таню, математичне, заплутається — в тюрму сяде, а так собі ходи по полі та дихай...

— Хай уже буде бригадиром, — погодилася Тетяна, запрошуючи Чупруна до хати.

— Я, справді, ще й не снідав, — згадав Гнат Іванович і сів за стіл.

Тетяна частувала Чупруна та все зводила розмову до Ількового бригадирства — ладна була б день і ніч слухати, як ото добре буде Ількові в начальстві. А тут ще після якоїсь там чарки Гнат Іванович візьми та й скажи:

— Хату вам треба нову, Тетяно.

— Та як же ми стягнемося, Гнате Йвановичу? — аж просльозилася Тетяна, — Лісу нема...

— Допоможемо, — сказав так, ніби це була така дрібниця, про яку й говорити не варто. — Так — нема, а по нарядах — є... До зими і вселитеся, Таню.

Чи в ноги падати Чупруну, думала Тетяна, чи ще одну півлітру принести? Але Гнат Іванович відмовився:

— Спасибі, я вам не за могорич обіцяю, а по своїй солдатській совісті. Вирішили на правлінні побудувати в першу чергу хати нашим геройським інвалідам... Скажи, хай Настуня заяву напише і мені принесе.

Написала Настуня, віднесла і правління вирішило: допомогти збудувати хату Ількові Сторожуку, який має три поранення, шестеро дітей і чотири нагороди. Про цю радість не писала Ількові і Настуню просила, щоб не казала батькові.

— Хай уже додому прийде та сам побачить, — кивнула Тетяна на гору каменю і тесані стовпи, що лежали на подвір’ї.

Тетяна вже й стовпчики позабивала, розмірюючи площу під хату, вирішила, скільки вікон буде і який ганок стоятиме. На дві половини буде хата, вікна — широкі, стелі — високі. Колись стягнуться і на оцинковану бляху та вкриють...

— Мамо, а ви листа Настуні забули дати, — перебив Петрусь материні мрії.

— Справді, забула, — кинулася Тетяна в хату і винесла дочці синього саморобного конверта.

Настуня взяла його і побігла за хату — хотілося прочитати самій, без свідків. Вона ще ніколи не одержувала листів. Записки отримувала, а листи не надходили. Настуня нетерпляче розірвала конверт...

«Лист до Настуні Сторожукової від Милентія Магура, пущений 26 квітня 1949 року в Кам’янці, — прочитала Настуня. — Добрий день чи ранок, шановна і дорогая Настуню! У моєму житті сталося (закреслено), й я не знаю, що мені робити в такому положенії. Я хочу сказати тобі, що я (закреслено), але я не знаю, чи ти (закреслено). Прошу дати мені зразу відповідь на мою дільницю в Кам’янку або в районний відділ міліції для вручення старшому (закреслено) Милентію Магуру. Жду отвєта, як соловей лєта. Якщо (закреслено), то