Микола Якович Зарудний - Гілея

Настуня аж зайшлася від сміху. Прибігла мати:

— Що це з тобою?

— Ой помру, мамо, — подала матері листа. — Прочитайте.

Тетяна прочитала і сказала серйозно:

— Від цього не помирають. І він хлопець славний. Смирний, роботящий, чи когось іншого виглядаєш?

— Нікого я не виглядаю, мамо...

— Знаю... То, дочко, не для тебе птиця, — натякнула Тетяна.

— Ви про що, мамо?! — аж скрикнула Настуня.

— Про те, що сама знаєш... Чула я, що тобі Мірошник говорив... І з голови викинь, і не згадуй. Уже й так люди по селі язиками плещуть...

— Що?! — перелякалася Настуня. — Я нічого не чула, мамо.

— Зате я знаю. Хай бог криє і боронить таке чути, — застерегла Тетяна і пішла до хати.

* * *

До півночі засиділися Мартинюк і Вигдаров з Іваном. Хоч і бували вони часто у Степовому лісництві, та кожний день міг принести якісь неждані новини. Іван розгорнув перед вченими саморобну карту і розказував про те, як ідуть посадки на кожному квадраті.

— Із зими саджанці вийшли міцними. Пересадити довелося незначну площу, — доповів Запорожний, — зберегли ми і розширили наш розсадник. Так що на осінь зможемо самі забезпечити себе саджанцями і тисяч триста дамо сусідам.

— Поздоровляю вас, Іване Трифоновичу! — обняв Запорожного Мартинюк.

— Ще рано, Семене Петровичу. Нам ще треба пережити літо, — зітхнув Іван, — я не знаю, чи витримають спеку наші сіянці.

Треба поливати, Іване Трифоновичу.

— Чим?

— Водою.

— У нас нема жодного метра труб. І не буде.

— Та-ак, — протягнув Мартинюк. — Що ж робити?

— Будемо сподіватися на бога, — посміхнувся Вигдаров. — Як на шостій ділянці, Іване Трифоновичу?

— Норма, Василю Олександровичу. Проти інших ділянок відставання незначне.

— Таємниці? — запитав Мартинюк.

— Ні, — відповів Вигдаров. — Іван Трифонович переносить наш експеримент на польові умови.

— Чому ж не доповідаєте? — з потаємним невдоволенням запитав Мартинюк.

— Про шосту ділянку ви знаєте, Семене Петровичу, — відповів Вигдаров, — а доповідати ще рано...

— Що ви скажете, Іване Трифоновичу? — звернувся Мартинюк до Запорожного.

— Сосонки прийнялися і ростуть без... торфу...

— Про ці досліди мені відомо, є щось новіше?

— Є, — сказав Запорожний.

— Що? — розпирала цікавість Мартинюка.

— Ми вже посадили цієї весни двісті гектарів сосни без торфу...

— Та ви що? — аж підскочив на стільці Мартинюк. — Ми вам не давали таких рекомендацій, товаришу Запорожний! Ви не мали права йти на цей безглуздий риск.

— У мене не було іншого виходу, — спокійно сказав Запорожний.

— Ви повинні виконувати інструкції, вироблені нашою науково-дослідною станцією, — підкреслив Мартинюк. — Гадаю, вам ясно?..

— До ваших інструкцій, Семене Петровичу, мені треба тисячі тонн торфу, — нервово запалив цигарку Запорожний. — А в мене його залишилося тільки на площу, відведену під розсадники. Облземвідділ і райком партії вимагають з нас не виконання інструкцій, а план. План! А я не бог.

— Так, — барабанив пальцями по столі Мартинюк. — Чому ж про це не сказали мені ви, Василю Олександровичу?

— Я не знав, що Іван Трифонович залісив таку площу без внесення торфу, — промовив Вигдаров.

— Василь Олександрович, справді, не знав, — підтвердив Іван. — За це буду відповідати я, Семене Петровичу.

— А не багато ви берете на себе? Якщо дізнаються в області — покладете партквиток.

— Багато, але треба комусь брати. Я впевнений, Семене Петровичу, що метод Василя Олександровича — єдиний наш порятунок, — сказав Запорожний.

— Що ж, рятуйтеся, але це справа, Іване Трифоновичу, дуже серйозна.

— Безперечно, — погодився Запорожний. — Або ми будемо садити ліс, або будемо чекати, поки нам якісь добрі дяді навезуть гори торфу... і не посадимо жодного гектара.

— Категоричність, Іване Трифоновичу, протипоказана науці, — зауважив Мартинюк. — Над проблемою залісення пісків я працюю все своє життя.

— Це відомо, Семене Петровичу. — Іван уже був і не радий, що саме сьогодні відбувається ця розмова, хоча розумів, що вона неминуча..

— Я поважаю Василя Олександровича, — Мартинюк ледь помітно кивнув головою, — але факти — річ уперта. Саджанці приймаються і без торфу, як довів Василь Олександрович, і навіть ростуть рік-два, а потім... пробачте, гинуть. Василю Олександровичу, я кажу правду?

— Правду, — ніби на суді відповів Вигдаров.

— Це показали довгорічні досліди, — провадив далі Мартинюк, — тоді яке ж ми маємо з вами право йти на таку... авантюру, даруйте на слові? Нам ніхто не проспіть, якщо ми поховаємо в пісках мільйони... Як директор станції я змушений буду про це доповісти. Пробачте — мушу. Ваша поведінка, Василю Олександровичу, мене також дивує.

— Я повторюю, Семене Петровичу, що рішення висаджувати сосну без торфу — прийняте мною, — офіційно підкреслив Запорожний, — самостійно... Крім того, я написав листа до обкому партії з проханням мобілізувати всі наукові сили області і республіки на розв’язання проблеми механізації посадки лісу. Ви одержали копію?

— Ще взимку, — відповів Вигдаров.

— Механізація — не наша сфера, товаришу Запорожний, — відрізав Мартинюк.

— Ото й погано, що ми ділимося на оці сфери. А ми не можемо виконати такий масштаб