Володимир Кільченський - Присмак волі

була його рятувальницею. Орлик, відчувши загрозу своєму хазяїну, слухався кожного руху його лівої руки.

Ворожий вершник, побачивши, що перед ним майже безвусий юнак, уперто насідав, і шабля невпинно посвистувала від його розмахувань над Андрієвою головою. Краєм ока Андрій побачив, що Іван упевнено відбиває випади своїх ворогів, тож і сам сміливіше почав наступати та загрожувати супротивнику.

Вершники гарцювали на одному місці і ніяк не могли завдати кривди один одному. Андріїв нападник відступився подалі від нього, а тоді повернувся і, набираючи швидкість, з йойканням пришпорив коня, високо піднявся в сідлі і виставив свою шаблю далеко вперед. Андрій не встиг розігнати свого Орлика і отримав сильний тупий удар по піднятій ним шаблі, яка дивом не вилетіла з руки. Той удар звалив Андрія з коня, і він, перекрутившись на землі з піднятою шаблею, схопився на ноги, шукаючи очима ворога.

А невтомний татарин уже повертався в його бік і з веселим вйоканням чвалом попрямував до хлопця у передчутті своєї перемоги. Андрій миттєво повів головою врізнобіч і, помітивши невелике дерево, швидко кинувся під його захист. Але впевнений у перемозі ворог, спритно крутнувшись на місці, намагався пронизати Андрія шаблею. Він міг уразити Андрія, який, можливо, вже подумки прощався з життям, проте вершник із занесеною шаблею раптово її випустив, і здивований Андрій побачив, що в шиї татарина стирчить довга стріла, а на всі боки від неї цівками бризкає кров.

Почулися постріли, тупіт коней, і в ту ж мить підскочили козаки з їхньої десятки, серед яких був Санько Голота. Він весело кричав, показуючи рукою на татарина, що звалився з коня зі стрілою в шиї:

— Хлопці, дивіться, якого я доброго гуся завалив! Що, Андрію, хотів тебе зарубати бусурман проклятий? А дзуськи... Спіймав він мою стрілу!

Андрій оглянувся, шукаючи поглядом Івана та його супротивників, і побачив, що його побратим наближається до гурту козаків, які сміялися, розвеселені жартами Голоти.

— Іване, а де ж твої татари? — розгублено запитав Андрій.

Тут усі ще дужче зареготали, і знову Санько крикнув:

— Та їх, Андрію, як вітром здуло, я сам бачив!

Іван встиг кинутися в степ і привести зляканого Орлика на поводі. Ніби вибачаючись, промовив:

— Пробач, друже, що не встиг тобі допомогти. Добряче оті чортяки притиснули мене. Сам ледве виплутався!

Андрій скочив на коня, і вже світ для нього перемінився: він знову козак при повній зброї, тож швидко скинув острах смерті. Усі миттєво роз’їхались, бо ніхто не звільняв від обов’язку нести степову охорону, а цей напад — гарне повчання для всіх. До вечора вже було недалеко, і хлопці об’їжджали місцевість дуже швидко, не наближалися до підозрілих місцин, де могли бути засідки, навмання випускали туди стріли, витрачаючи їх без жалю.

Коли сонце вже закінчувало свій шлях по небу, побачили четвірку козаків, котрі чекали на них для заміни. Незабаром уже ночівля, тож нічна посилена варта перебрала дозор на себе, розпитавши Андрія про їхню пригоду. Цього разу ніхто не сміявся, бо на них також чатує невідомість. Розповівши про все, хлопці поспішили до свого місця у стані.

Коли під’їхали, тут уже готувалися до вечері та ночівлі: у деяких місцях стояли триноги та висіли казанки, хтось вів до річечки купати свого коня-товариша, і майже від усіх гуртів тягнулися принадні димки.

Під’їхали до свого куреня і розповіли курінному про напад татар, спитали дозволу викупати коней після бойової пригоди. Пантелеймон Бут втомлено махнув головою на знак згоди.

Орлик та Гнідко з великою втіхою пішли у воду, доки вона не покрила хребет, і з силою трусили головами у різні боки, пофоркуючи від задоволення. Такому купанню раділи всі. Хлопці забігли у воду і також стали пустувати, то бризкаючись, то підтоплюючи один одного — хто кого! Вийшли з річки, пострибали на одній нозі, нахиливши голову набік, — за дитячим звичаєм виливали воду з вуха.

Весело свиснули коням, і вони, здогадавшись своїм кінським розумом, що це до них, слухняно вийшли з води.

— Тепер і нас коні слухатимуться — на свист! — зраділо сказав Іван.

— Уважай, що вони вже зрозуміли цей сигнал, — підтвердив Андрій, і хлопці з любов’ю поплескали коней по щелепах.

Поверталися у свій табір, тримаючи коней за поводи, і вчасно з’явилися, бо вже кожен козак діставав свою ложку, яка завжди була при ньому. Поспішали до загального казана, як на свято.

Виснажені довгою ходою козаки їли швидко, притримуючи ложки при їді, — хто сухарем, а хто зірваним поряд листком подорожника. Після вечері курінний розподілив нічну варту і став вмощуватися спати. Зараз же всі поспішили зайняти зручні місця для відпочинку. Вражень від цього дня у хлопців було багато, але сон миліший за все.

Нічний степ наповнився високими голосами цвіркунів, які ніби чекали миті, доки люди вгомоняться. Тільки парубоцькі голови притулились до сідла, як сон захопив їх своєю чарівною силою.

Легкий та міцний був парубоцький сон, і вони прокинулися не першими. Їздові вже підводили коней до возів та готувалися в дорогу. Коні, побувши нічку на волі, не дуже хотіли ставати до дишла, і тоді їздові лаялися на них, підстьобуючи лозинами, і все було так, як хочуть ці невгамовні люди.

Хлопці побігли до річки і швиденько вмилися, доки туди гуртом не повалили козаки і не скаламутили воду, а потім розшукали коней, які зустріли своїх хазяїв легеньким іржанням. Прив’язали коней до возів і, помолившись до сходу сонця, поїли на дорогу сушеної риби із загребами та запили водою з міхурів. Згодом