Кріс Тведт - Коло смерті

— Частуйтеся, будь ласка…

Кава була, мов помиї, а печиво черстве й без смаку, та я ввічливо пив і жував. Старенька тішилася, що я частуюся, але жодної зацікавленості не видно було в її погляді. Вона наче й забула, що я чужак, її начеб не дивувало, з чим я прийшов. Їй було достатньо мого товариства, того, що пив каву й заїдав печивом.

— Смачно, — похвалив я, а вона всміхнулася і кивнула. — Ваш чоловік… помер?

Жінка розгублено глянула на мене, ніби не зрозуміла запитання. Я мусив напружити пам'ять, щоб згадати його ім'я.

— Ваш чоловік, Педер… Він помер?

— Так, — кивнула стара головою. — Помер, тому вже… кілька років.

— Сумно, я не знав. Співчуваю…

Жінка знову кивнула, промовчала.

— Та я, власне, хотів поговорити про Сірі.

— Сірі? — вона непорозуміло втупилася у мене вологими, карими очима, немов у якоїсь тваринки.

— Так, про вашу доньку Сірі. Мені цікаво…

— О так, Сірі! — її обличчя проясніло, а тоді раптом обм'якло, рот розтулився, і вона заплакала.

Плакала, не ховаючись, скривджено й нестримно, як плачуть діти. Рукою намацала між подушками світлину.

— Сірі мертва, — судомно схлипувала вона. — Сірі мертва. Вона була такою гарною, чемною дівчинкою, але вона мертва.

Я підвівся, обережно поклав їй руку на плече, глянув на світлішу в подолі. То був портрет Сірі, з тих фотографій, які роблять професійні фотографи у школах. Великим пальцем жінка водно гладила підборіддя дівчинки на світлині. Поверхня фотокартки, яка колись була глянцевою, стала матовою і затертою.

Поволі стара заспокоїлася і звичним рухом запхала портрет за подушки канапи. Я випив ще кави в темному присмерку. Потім ми ще трохи поговорили про погоду, про те, як хочеться весни. Про Сірі більше розмови не велося. Я й не знав до пуття, про що розпитувати, а навіть якби знав, то не зміг би. Минуло двадцять п'ять років, але для пані Єнсен горе від втрати доньки було таким же пекучим, як тоді, рана досі не затягнулася і кровила. Я подякував за частування і подався до свого прихистку над кав'ярнею з гірким відчуттям, ніби скоїв злочин.

Вечеряв у себе в кімнаті, сидіти в чужому товаристві в кав'ярні я не хотів. Опісля засів до матеріалів справи, але зосередитися на роботі було важко. Слова зливалися перед очима, речення здавалися позбавленими сенсу. Замість корпіти за столом, я вийшов на прогулянку.

Нечисленні вулички маленького поселення були пустельними, асфальт і гладка бруківка блищали від дощу. Душу стискала тривога, я швидко крокував у південному керунку тією ж вузькою стежиною, якою вранці ми йшли удвох з Франком. Вуличні ліхтарі невдовзі лишилися позаду, безпросвітна темрява здавалася ледь не фізичною перешкодою. Інстинктивно я стишив крок і виставив перед собою руки, ніби в темній кімнаті, коли боїшся наштовхнутися на меблі та стіни. Я завагався, чи йти далі, вже хотів було повернути назад, але мої очі поступово призвичаїлися до пітьми, дорога чорніше темніла на тлі пустища, тож я пішов далі. Десь за чверть години рушив у зворотному напрямку.

Уже вдома я побачив у мобільному телефоні текстове повідомлення від Сюнне. «Як справи? Усе гаразд?»

«Справи окей. У мене теж все гаразд», — відписав я.

Напівпорожня пляшка коньяку стояла на підвіконні. Я вирішив перехилити чарчину перед сном. Лише одну.

У крамниці за касою сиділа та ж сама огрядна жінка. Вона жувала жувальну ґумку й порожнім поглядом дивилася поперед себе. Я взяв пластиковий кошик і поволі рушив між полицями, купив печиво, фрукти й мінеральну воду. Три літні жінки сиділи на лавочці поблизу каси. Коли я підійшов до каси, розмова урвалася, жінки мовчки мене розглядали. Одна з них сказала щось іншій, але так тихо, що я не розчув.

— Можна через вас замовити алкоголь? — поцікавився я у касирки. — Чи треба самому їхати на суходіл?

— Чого б ви хотіли?

— Пляшку коньяку.

— Можна, звісно, але коньяк прибуде лише завтра вранці, поромом. Як ваше ім'я?

Коли я розрахувався й обернувся іти геть, одна з трьох бабусь стала мені на дорозі. Дві інші визирали їй з-за плеча. Дивилися вони вороже.

— Це ви той Бренне?

Я кивнув, чекаючи, що буде далі.

— Досить вже допікати людям!

— Перепрошую?

— Припиніть мучити тутешніх мешканців, кажу я…

— Я нікого не…

— Ви приходили до Сольвейґ. Вона сама не своя була після тих відвідин, бідолашна. Невже ви сорому не маєте? Усі знають, що вона