Кріс Тведт - Коло смерті

— Можливо, — залишив я місце для сумніву. — У кожному разі хтось її таки перестрів.

— Арон. Вона зустріла Арона, — Франкове обличчя посіріло в мерхлому світлі дня, він мав стомлений, пожмаканий, старечий вигляд.

— Може, ти й маєш рацію, Франку, хтозна… Ти був з нею близький, правда ж?

— Так, я її любив. І не забув. Інші забули, але не я. Вона заслужила, щоб хоч хтось її пам'ятав.

У молельні, коли ми проходили повз неї, було темно й тихо. То був зовсім маленький двоповерховий будинок. Щоб вистояв під натиском осінніх штормів, його укріпили розтяжками й сталевими прогоничами, вбитими глибоко в скельний ґрунт. Я запитав, чи тут і далі служать молебні, Франк кивнув.

— Так, відправи відбуваються, хоча й не такі велелюдні, як раніше. Здебільшого приходять старші люди. А молодь… — він тільки махнув рукою. — Ти знаєш, яка тепер молодь…

— А ти?

— Чи я сюди ходжу? — тінь усмішки майнула на його обличчі. — Та ні, боюсь, я надто люблю земні радощі й спокуси, щоб турбуватися про потойбічне життя.

— А пастор Саломонсен тут мешкає, чи не так?

— Еге ж, має помешкання на другому поверсі, та скидається на те, що вдома його зараз немає. Він часто ходить на проходи. Можеш зустріти його будь-де на острові. Саломонсен полюбляє казати, що гуляє, подивляючи творіння Боже. Хочеш з ним поговорити?

— Колись іншим разом.

Ми зійшли на дорогу.

— Дякую, що взяв мене з собою, — мовив я.

Франк знизав плечима.

— Я за те, щоб ти облишив цю справу, Мікаелю. Але не шкодило показати місце загибелі Анни. Не всі пам'ятають, де саме це сталося, — він зупинився, обернувся до мене. — Навіщо це тобі, не розумію. Щось скористав з прогулянки?

— Мені кортіло побачити місце злочину.

— Ясно, але чи зумів побачити щось нове, що б допомогло тобі в подальшому розслідуванні?

Я похитав головою.

— Ні, нічого такого я не побачив.

— Марнуєш час, — кинув Франк і рушив знову. — Усе, чого доб'єшся, — зворохобиш і засмутиш людей…

Стеля у кімнатці нависала так низько, що, здавалося, цей невеличкий будинок, збудували в часи, коли люди росли нижчими або горбатими. Літня жінка, яка відчинила двері на мій стук, була, у кожному разі, така згорблена, що мусила вивертати набік голову, аби подивитися мені в очі.

— Пані Єнсен? — запитав я.

Жінка кивнула. Я відрекомендувався адвокатом і щось промимрив про справу давніх днів. Старенька мала розгублений і нерішучий вигляд, та все ж я попросив дозволу ввійти. Властиві цим північним краям над берегом океану звичаї та з дитинства закладені правила ввічливості взяли гору. Вона знову кивнула, усміхнулася і почовгала поперед мене в темне помешкання.

Я балансував, утримуючи рівновагу, на крайчику маленького фотелю і почувався завеликим не тільки для фотелю, але для всієї кімнатки. З кухні долинав дзеленькіт посуду, я уявив собі, як старенька тремтячими руками виймає з шафки філіжанки і тарілочки. Канапа, кавовий столик і два фотелі заповнювали всю вітальню. Відразу впадало в вічі, де жінка полюбляла сидіти. Диванна подушка під самим вікном була найбільше витерта і збита, а на побічниці лежав зібганий плетений плед. На столику — розгорнений ілюстрований журнал. На канапі — плетиво з в'язальними дротиками. Навпроти — старомодний телевізор, але чому мені здалося, що користувалися ним украй рідко.

На стіні, ліворуч від канапи, висіли світлини. Я підвівся, мимоволі пригнув голову під низькими балками стелі й підійшов ближче, щоб ліпше їх роздивитися. На всіх світлинах була Сірі. Сірі немовлям. Сірі — школярка з ранцем на спині, мабуть, першого дня у школі. На одній світлині вона у святковому народному строї — бюнаді, на іншій — у купальнику на пляжі, мокре волосся, широка усмішка: дівча на порозі зрілості. Переважно Сірі була сама на світлинах, за винятком однієї, де по один від неї бік стояв високий, поважний на вигляд чоловік, а по інший — жінка, котра, як я здогадувався, саме цієї миті поралася на кухні.

Звичайна, маленька родина. Можливо, щаслива. Так, на загал, щаслива, міркував я собі. На світлині батьки мов запишнилися. Батько поклав руку на плече своєї доньки, мати, усміхаючись, обіймала її за стан. Сірі мала дуже ординарну зовнішність. Пересічний норвезький підліток з доволі щасливої родини, яку любили батьки й яка зростала в маленькому норвезькому селі. Ймовірність померти кривавою, жорстокою смертю була мінімальною, та все ж це сталося. Я роздивлявся світлини маленької галереї у кутку, що відтворювали короткі фрагменти життя Сірі, а сам думав про фотокартку, якої тут не було, але яку я невідомо з якої причини носив у внутрішній кишені: Сірі на землі з задертою до самого стану сукнею, з білявим закривавленим волоссям на личку. Її остання світлина.

Позад мене скрипнули двері, я озирнувся… До вітальні, важко переставляючи ноги, увійшла господиня, несучи в руках велику тацю з печивом та кавою. Я забрав у неї тацю. Вдячна за це, вона