Андрій Левицький - Сонячна магія

ПОРОХОВИЙ СКЛАД (ДЛЯ ПОРОХУ ТА ІНШИХ ВИБУХОВИХ РЕЧОВИН, А ТАК САМО ДЛЯ ФЕЄРВЕРКІВ, ВЕРТІЛОК, БЕНГАЛЬСЬКИХ ВОГНІВ, ГОРЮЧОЇ ОЛІЇ ТА СОЛЯРКИ) ОБХОДИТИ СТОРОНОЮ!

Проноза обережно визирнула з-за рогу складу. Пристань освітлювали ліхтарі на риб’ячому жирі, й засідку вона визначила з першого погляду. Посеред пристані на дерев’яній платформі красувалася витончена яхта, а з-під платформи поблискували в пітьмі чиїсь насторожені очі. Ліворуч, у затінку доків, темніли постаті. Біля довгого насипу вимальовувалися обриси кораблів зі спущеними вітрилами. Тут, при березі, було холодно, поривами налітав нічний вітер.

Проноза раптом присіла й потерла коліно — щойно тільки згадала про падіння. Бой скосив на неї око й голосно клацнув дзьобом.

— Я ногу забила об візок, — поскаржилась Кукса.

Бобрик теж визирнув із-за складу.

— Їх там багато. Можемо не прорватися.

— А куди прориватись? — Кукса розгублено огледілась. — Де твої ліліпути?

— Ондечки…

Біля сусіднього насипу один з кораблів був освітлений великим багаттям, що горіло, здавалося, просто посеред палуби. Там лунала музика, в червонястих відблисках присадкуваті чоловічки витанцьовували та невлад вигукували якусь пісню.

— Я в розвідку, — Бобрик почав діловито збиратися. — А ти чимось ногу перемотай, та тугенько. Не хвилюйся, я вмію ходити тихо-тихо, ти ж знаєш, чим я в Літоні займався?

Не зважаючи на протести Пронози, яка зараз була здатна тільки висловлювати незгоду, але перешкодити ніяк не могла, Бобрик тихо відбіг убік і майже відразу ж уткнувся в невисокий паркан — він починався від складу й тягнувся майже до самого берега.

— Значить, так, — пробурмотів сам до себе Бобрик, — перелізу, а потім у воду.

Він видерся на паркан, сів на нього верхи, ще раз окинув поглядом пристань, зістрибнув по інший бік, швидко добіг до берега, присів і озирнувся. Як і досі, грала музика, палахкотів вогонь у залізній грубці. Під яхтою так само зблискували крижаними білками очі снігових людей. Бобрик схопив широку коротку дошку, яку намацав у себе під ногами, й почав скрадатися вздовж насипу по коліна у воді. Темною водяною поверхнею зміїлися червонясті відблиски, далеко навкруг розносилися в нічній тиші голоси, тупіт і незугарна музика.

Незабаром малий шпигун помітив, що до берега наближаються три постаті. Вони заговорили незнайомою мовою, по тому двоє повернулися назад, а один залишився стояти, стискаючи в руках довгу трубку.

— Оточують насип, — здогадався Бобрик. — А он і трап…

До борту корабля ліліпутів залишалося зовсім трішки. На ньому нерівними літерами було виведено: «Бабетта».

Уздовж борту тяглися вузькі сходи, кінцем занурені у воду.

— Чого ж вони трапу не підняли? — здивувався Бобрик. — А, зрозуміло. Бідолахи, певне, й не знають, що це за штука така. Ну гаразд… — він зітхнув, поклав перед собою дошку і ліг на неї животом. — Попливли.

«П’ятнадцять ліліпутів на скриню мерця!» — долинув до нього радісний вигук. Бобрик відпустив дошку й переліз на трап. Дістався до низенької огорожі вздовж борту, легко й безгучно перестрибнув її і завмер, розглядаючи палубу.

Ліліпути були вдягнені в якісь пістряві ганчірки, в ботфортах, трикутних капелюхах, підперезані широченними поясами. При поясі в кожного теліпалася коротка крива шабля. Боцман Здоровань обома руками притискав до живота дивовижний музичний інструмент, який нагадував суміш барабана з віолончеллю, і з лютим виразом обличчя водив по струнах замість смичка своєю шаблею. Під ці різкі звуки решта, за винятком капітана Дебелого, виконували навколо вогню запальний піратський танець. Крім багаття, палуба освітлювалася ще трьома смолоскипами на залізних підставках. Смолоскипи шипіли й смерділи нестерпно. Біля капітанської рубки височіла ціла гора порохових бочок і складено було старовинну зброю, що вже майже не зустрічалася на півдні Аквадору.

Бобрик пробурмотів:

— Це що за корабель такий дивний?

Корабель був справді незвичайний. Найнесподіванішим здавалося те, що на ньому були відсутні щогли з вітрилами.

— Стривай, а як же він попливе? — вголос здивувався Бобрик.

Це привернуло увагу колишнього директора мандрівного театру, а нині капітана Дебелого.

— О, вітаннячко! — зрадів він. — Ти вже тут? А як сюди потрапив?

Бобрик показав йому великий палець.

— Ви навіть трапу не підняли. Класна вечірка, Дебелий! То ви в нас пірати?

— Після таверни хлопці вирішили продовжити… — палуба під ногами ледь хиталася, й Дебелий теж хитався, але поки що тримався на ногах. Він поплескав по поясі, де в шкіряних петлях висіли крива шабля та підзорна труба. — Залишки нашого театрального реквізиту…

— О,