Андрій Левицький - Сонячна магія

— Твій плащ світиться. Сріблиться, як місяць, — Проноза зробила крок до нього, обережно доторкнулася пальцем до тканини.

Бобрик гойднувся й трішки піднявся над підлогою.

— Та ти ж літаєш!

— Невже? — хлопчисько повернув голову, розглядаючи поли плаща, які раптом стали твердими й розгорнулися, наче крила якогось великого птаха чи кажана.

— І справді, — прошепотів Бобрик, вражений. — Цікаво, я можу ними махати?

— Ви чого галасуєте? — почулося з-за дверей.

Там дедалі гучніше лунали кроки тюремників. Бобрик витягся в струнку — й полетів уперед. Зігнувся, відставив ліву руку — і повернув ліворуч.

У замку заскреготів ключ.

— Якщо здійматимете галас, ми вас зв’яжемо і кляпи в роти повставляємо, — долинув з-за дверей голос Головного Тюремника.

Хлопчисько вигукнув:

— Хапайся за мене!

Він уже повернувся обличчям до вікна, коли двері розчахнулися й на поріг стали троє.

— Це що таке? — заволав Головний Тюремник, коли нарешті зміг розгледіти посеред темної камери довгасту пляму світла.

— Дивіться, вони таки чудовиська… — подав голос хтось у нього за спиною.

Бобрик змахнув обома руками так, начебто плив, а Проноза ще раз блискавично стрибнула й опинилася в нього на спині. Бобрик охнув від натуги, ледь опустився, та завзято замахав руками, щоб знову піднятися, намагаючись водночас наблизитись до вікна. Тюремники кинулися до них, заносячи зброю, але в’язні вже вилетіли назовні.

Плащ, який дедалі яскравіше мерехтів сріблястим сяйвом, затріпотів на нічному вітерці, розгорнувся ще ширше. Бобрик опустив голову й весь підібгався, а Кукса щосили притислася до його спини, обхопила за шию.

Услід їм полетів меч, але тюремник промахнувся. Вони ввійшли в круте піке, але від переляку в Бобрика загострилися всі відчуття, невідомо як він зумів вирівнятися, політ став більш плавним. Проноза озирнулася — тризуба в’язниці майже не видно було на тлі чорного неба. Вітер свистів у вухах.

— До пристані! — прокричала вона, нагинаючись до хлопчиська. — Давай-но до пристані!

Бобрик нахилив голову, звертаючи в бік океану. Під ними з величезною швидкістю проносилися вулиці й дахи, осяяні світлом Пані-Місяця. Плащ шелестів за спиною, вітер свистів дедалі пронизливіше, у Бобрика аж у грудях кевкало.

— Я не зможу піднятися вгору, — поскаржився він, — удвох важко…

Кукса бачила, що місто поступово наближається — немовби вони швидко ковзали по дуже довгій і положистій гірці.

— Тягни, скільки можеш, — гукала вона, відвертаючись від вітру, — тут бруківка, розіб’ємося!

— Ой, а це що? — скрикнув хлопчисько.

Вони саме опинилися над широкою вулицею, що вела до площі. Проноза розгледіла щось незрозуміле; воно повільно рухалося вперед, у той самий бік, куди вони летіли. Виявилося, що це Бой з візком — бідолаха вдосталь набігався нічними вулицями й нарешті засапався, тому тепер ішов повільно, понуро переставляючи ноги, з опущеною майже до самої бруківки головою.

— Точно він, наш страус!

Бой зачув щось невиразно знайоме, зігнув шию і озирнувся. У світлі Пані-Місяця, знову майже схованої за хмарою, він побачив, що до нього стрімко мчить щось блискуче й страшне.

Напевне, Бою вони здалися якимось страусячим демоном, що летить на крилах ночі. Він підскочив над бруком так високо, що цибаті ноги почали рухатися ще до того, як страус упав назад. Кукса з Бобриком спустилися вже досить низько й опинились прямо над страусом, та нещасний наляканий до смерті птах відчайдушно рвонувся вперед — і цієї миті хмара остаточна сховала Пані-Місяць. Сріблясте світло розчинилося в повному мороці, плащ погас, поли його втратили пружність, опали, й мандрівники шкереберть полетіли вниз.

Очманілий Бой тільки відчув, як позад нього здригнувся й страшно затріщав візок, і від жаху набрав такої швидкості, що не вписався в поворот і вдарився об стіну. Він упав, а візок перекинувся й накрив його.

Тріск і гуркіт змінилися тишею. Відбувалася все це біля самої пристані, тут уже починались портові будівлі, а житлових будинків не було зовсім. З палуби корабля Мармадук прокричав до Амора Купадора, який стовбичив посеред пристані, оточений своїми сніжинками:

— Це вони, я впевнений! Негайно організуйте оборону, негайно!

З-під візка почулося приглушене курликання, далі обережне рипіння. Візок повільно перевернувся — під ним з піднятими над головою руками стояла Кукса, а поруч сидів ошелешений Бобрик.

— Добре політали, — пробурмотів він.

Вони опинилися біля одноповерхового будиночка з єдиними дверима, замкненими на великий замок. Поряд стояло пузате барило, на стіні висів полотняний плакат. Бобрик уголос, по складах прочитав: