Богдан-Ігор Васильович Антонович - На другому березі (збірник)

тяжко схилили руді, ґонтові, темні чуби. Вуличка сміттям обросла, мов мохом, літами немита, скривлений з віку й біди — комин, мов бляха труби. Річка в долині віддихала холодом. Запах води плив, гори нагадував й ліс. В літеплий день весняний хвиль каламутних із-під льодового покривала виплив, разом із кригами ніс перші дітвацькі ще сни. Неба півколо та жовтий шкільного городу ромбоїд, пліт із широких делин,[50] кілька зелених смерек, с'юксів ватага малих у завзятім розігріта бої, тінь уподовж деревин, від баркана впоперек. Промінь заблуканий нишпорив похапцем по коридорі, сонця усмішка рясна рідко впадала углиб. Тихо весна заглядала в віконця мутні, непрозорі, в серці співала весна, краща від цьої з-за шиб. Під абажуром з бібулки зеленої полумінь маяв в нафтовій лампі малій, буцім хотів би втекти. Хлопець, похилений в захваті, німо над книжкою Мая мріяв про безкрай землі, про невідкриті світи. Пташка співала мальована на паперовій тапеті.[51] Тихо проходив тут день кроками сірих годин. Мухи дрімали в задумі в кутку на старім табуреті, а на підлогу зі жмень вилетів сон не один. Понад дахами — хмарин розіп'ята муслінова верша, провесна, таловина, шуми далеких сосон. Наче весни усміх перший є вірш і дівчина перша; спомин — роса весняна, щастя забутого сон. Вечором місяць — на стелі неба завішена лампа. Срібний на хмарі пожар, срібний на місті муслін. Гомін пісень у заулку об стіни, мов краплями, ляпав, жалісний бренькіт гітар, вривчастий спів мандолін. І кучерявилась просива курява над половими міддю стрічками доріг, що відлітали до гір. Спомин тих днів, мов джерельна вода, не раз душу вже вимив, вчора, тепер і торік був як потіха й докір. Час проминув молодечих пригод, і змаганнів, і бесід. Вже протікає до дна, вже щораз глибше полин. Знаю тепер вже, що кожного серце окремий є всесвіт, кожного правда одна, правда зелених хвилин. До музи
1 Навіщо ти прийшла до мене й застукала в вікно? Навіщо серце б'є шалене, а думка з ним водно? Навіщо ти прийшла до мене, веселкою заблиснула в вікні? Навіщо серце ти шалене в ці безпросвітні будиш дні? 2 Тисяча питаннів падає на наші уста, тисяча шляхів навхрест лягає нам під ноги, тисяча зірок свої вказує нам дороги, тисяча вогнів палає, й далі темінь пуста. І не знаємо, як привітати дні, що грядуть, моряки сліпі на корабельній світа вежі. Музо, вигнана за дійсності вузької межі, чи загубиш у шляхів мільйоні ранішню путь? 3 Я не потраплю, я не зможу,