П'єр Леметр - До побачення там, нагорі

У той час як Едуардові було потрібно зовсім інше. Спочатку це була лише потреба в ласці та підтримці, але згодом вона перетворилася на провокації та виклики.

А потім вони стали на стежку війни.

Адже загалом ця війна, у якій загинув Едуард, розпочалася набагато раніше, в самій серцевині його сім’ї: між строгим, як німець, батьком, і провокативним, надзвичайним, кмітливим та милим сином. Війна почалася зі стриманих дій обох сторін. Едуардові було тоді ще вісім чи дев’ять років, а це вже викликало стурбованість обох сторін. Батько виказував спочатку лише стурбованість, але згодом — неабияку схвильованість. А по двох роках, коли син підріс, сумнівів уже не залишилося. Батько став холодним, відстороненим, зверхнім. А Едуардові хотілося дивувати і бунтувати.

А провалля глибшало, аж до взаємної ворожнечі. Мадлен не могла точно сказати, коли це сталося, що обидвоє близьких людей перестали спілкуватися, відмовившись нападати один на одного, надаючи перевагу напускній байдужості. Їй треба було повернутися в далеке минуле, щоб згадати про висхідну точку цього конфлікту без симптомів «громадянської» війни, — момент зміни тактики. Але зараз вона не могла пригадати. Звичайно, мусів би бути якийсь провокативний момент, та вона його пропустила. Одного разу (тоді Едуарду було дванадцять чи тринадцять) вона помітила, що батько і син спілкуються лише через її посередництво.

Вона провела юність у ролі дипломата між двома затятими ворогами. Мусила знаходити всілякі компроміси, вислуховувала скарги одного і другого, згладжувала ворожість, гасила безконечні сутички. Постійно займаючись цими двома, вона і не помітила, що втрачає приваби юно­сті. Не так щоб вона стала зовсім негарною, але... згаслою. А в тому віці бути такою — означало не такою вродливою, як більшість. Майже постійно оточена гарними дівчатами (а багаті чоловіки зазвичай одружуються з вродливими жінками, які народжують красивих дітей), в один день Мадлен постала перед фактом: вона — не красуня, а посередня. Їй було шістнадцять чи сімнадцять років. Батько цілував її в чоло, бачив її, але наче дивився крізь неї. Поруч не було жінки, яка б їй підказала, що треба з собою робити, як діяти. Вона мусила здогадуватися, спостерігати за іншими, копіювати когось. Але це в неї завжди виходило не так вдало. Насамперед тому, що їй цього не надто хотілося. Вона бачила, що її молодість, яка могла би наповнитися її красою (або хоча б характером), танула, випаровувалася, бо ніхто цим не переймався. У неї були гроші (у Перікурів їх ніколи не бракувало), це навіть часто замінювало багато чого. Тому вона наймала візажистів, манікюрниць, дизайнерів, швачок — навіть більше, ніж це було потрібно. Мадлен не була негарною — вона була недолюбленою дівчиною. Батько, від якого вона чекала захопливого погляду, — єдиний, хто міг би дати їй крихту впевненості, щоб вона почувалася щасливою, — цей чоловік був завжди зайнятий чим завгодно — своїми турботами, ворогами, справами, конкурентами, яких треба було випередити, біржовим курсом, політичними впливами. Окрім того, ще й сином, якого демонстративно ігнорував (це займало у нього забагато часу). Всі ці речі змушували його повторювати: «О, Мадлен, ти — тут? Я якось і не помітив. Іди-но у вітальню, люба, бо в мене багато роботи!» (А вона саме зробила нову зачіску чи одягла модну сукню.)

А поруч із цим люблячим, але неуважним батьком був Едуард. Чарівний Едуард десяти, дванадцяти, п’ятнадцяти років. Едуард — водночас бунтівний, непередбачуваний. Актор, любитель перевдягань, дивак, який був руйнівником усіх заборон, втіленням бурхливої творчості, малюнків метрової висоти на стіні, які вражали прислугу і змушували її червоніти, вони рукою прикривали усміх, проходячи коридором (бо надто вже той опецькуватий чорт із затиснутим у руках прутнем був кумедний і неймовірно талановито зображений малим Перікуром. Мадлен тоді витерла сльози і похапцем викликала малярів. Коли батько повернувся додому, то здивувався присутності робітників (Мадлен пояснила, що зі стіною стався прикрий випадок — нічого страшного). Їй було шістнадцять. Він з полегшенням подякував «дорогій донечці» за те, що вона повсякденно дбає про будинок, бо ж неможливо встигнути все. Адже він старався, але нічого не виходило з тими гувернантками, вихователями, дівчатами по обміну «au pair». Всі не затримувалися у них — що за життя? Ця дитина була справжнім чортеням. Він ненормальний — це точно. Слово «нормальний» приклеїлося, воно мало би означати зв’язок між батьком і сином, якого не було.

Ворожість пана Перікура до Едуарда ставала щодалі сильнішою. Мадлен чудово це розуміла ще й тому, що Едуард мав якийсь дівочий вигляд. Скільки разів вона намагалася заставити його «нормально» вдягатися (такі спроби завжди закінчувалися сльозами). А відстороненість старшого Перікура вже ставала такою, що Мадлен уже навіть раділа, що ті континенти ніколи не зустрічалися (так навіть краще).

Коли сім’ю Перікурів повідомили про смерть Едуарда, вона зрозуміла мовчазне полегшення батька. По-перше, тому, що він тепер залишався єдиною близькою для неї людиною (вона все ж таки почувалася трошки княжною Марі). А по-друге, закінчилася війна: нехай погано, але принаймні закінчилась. Вона довго не наважувалася на перевезення Едуардового тіла. Мадлен дуже бракувало брата, і знати, що він похований десь далеко, ніби в далекому краю, було дуже тяжко. Але це було неможливо (на це була заборона уряду). Ідея визрівала, а коли вона остаточно вирішила — нічого не могло її зупинити (цим вона була дуже схожа на свого батька). Дізнавшись спочатку, що треба зробити, та почавши потихеньку готуватися, вона знайшла потрібних людей, організувала поїздку і поїхала спершу проти волі, а потім і без дозволу свого батька. Вона поїхала по тіло свого брата туди, де він помер, щоб поховати його там, де одного дня і її поховають.

А потім вона одружилася з красунчиком — капітаном д’Олней-Праделем, з яким познайомилась за цих обставин. Кожен кує свою долю, як може...

Але коли вона пов’язала слабкість свого батька в жокей-клубі з геть не схожою на його звички прострацією, з цим раптовим і дивним рішенням поїхати на кладовище (куди він ніколи не їздив), і нарешті з його сльозами, їй стало його неймовірно жаль. Вона страждала. Коли ця війна нарешті закінчилася, «вороги» могли би вже і помиритися, але один з них загинув. Навіть мир не радував. Цього листопада 1919 року в їхньому домі було тяжко й сумно.