П'єр Леметр - До побачення там, нагорі

квітами. Єдине, що він міг сказати, це те, що в них були напрочуд ніжні пелюстки. А зображені вони були в незвичному ракурсі. Перікур нічого не петрав у цьому мистецтві, хоча розумів, що це якийсь оригінальний підхід. Де зараз усі ці малюнки? — питав він у себе. Чи Мадлен хоч щось з того зберегла? Але йому не хотілося все те передивлятися — він хотів би зберегти їх у собі, він більше не хотів губити спогади. З того, що він згадав, були також різні обличчя. Едуард малював якесь одне безліч разів, з повторенням деяких особливих рис. Перікур запитував себе: може, це називають «мати свій власний стиль»? Це був дуже чистий абрис юнака з пухкими вустами, з прямим і трохи довгим носом, з ямочкою на підборідді. Але особливо дивував скісний погляд, який не посміхався. Все, що він міг би сказати зараз, — він нарешті знайшов потрібні слова. Але кому їх тепер говорити?

Мадлен зробила вигляд, що її зацікавила якась віддалена могила. Вона відійшла на кілька кроків і залишила його самого. Він вийняв носовичок і витер очі. Він прочитав ім’я дружини — Леопольдін Перікур, народжена в Маргі.

Жодної згадки про Едуарда.

Це шокувало його.

Звичайно, причиною було те, що його син не мав би бути тут (тому його ім’я і не вказано — все ніби правильно). Але для пана Перікура це виглядало так, ніби доля відмовлялася визнати його офіційну смерть. Власне, документ був — формальний папірець, де було сказано, що він загинув за Францію. Але що воно тоді за могила, де навіть не згадано його ім’я? Він знову і знову обдумував це, намагався переконати себе, що не це основне. Але те, що він відчував, було неможливо забути.

Побачити ім’я загиблого сина, прочитати «Едуард Перікур» невідь-чому раптом стало для нього найважли­вішим.

Він повернув голову, роззирнувся.

Мадлен підійшла до нього, взяла під руку, і вони пішли до машини.

Він усю суботу відповідав на численні дзвінки людей, життя яких залежало від його здоров’я. «Як ви, пане, вам полегшало?» — питали його. Або ще: «Ви нас дуже налякали, друже!» Він сухо відповідав. Для всіх це було знаком, що все повернулося, як зазвичай.

У неділю пан Перікур вирішив відпочити. Він пив усілякі настоянки та виписані доктором Бланшем пігулки. А ще взявся за документи. Серед них поряд з поштою на срібній таці він побачив принесений Мадлен пакет, загорнутий у тонкий обгортковий папір (у ньому був зошит і відкритий лист, написаний від руки).

Він відразу впізнав його. Допив свій чай, узяв його в руки, кілька разів перечитав, зупиняючись на уривку, де Едуардів товариш описував його смерть.

(...) яка сталася в той момент, коли ми атакували найважливішу для перемоги позицію бошів. Ваш син, що часто був у перших рядах, був поранений кулею прямісінько в серце і загинув на місці. Запевняю Вас, що він не страждав. Ваш син завжди вважав, що захист батьківщини є його найважливішим обов’язком, і йому пощастило померти героєм.

Перікур був діловою людиною. Він керував банками, колоніальними касами, промисловими підприємствами, тому був абсолютним скептиком. Він не вірив жодному слову з цієї легенди, підтасованої під обставини, яка була схожа на чийсь невдалий малюнок, що мав би розрадити родину. У Едуардового товариша був гарний почерк, але лист був написаний простим олівцем, рядки з часом стерлися (як ото погано прихована брехня, в яку ніхто не повірив). Він склав його, поклав у конверт і заховав у шухляду свого столу.

Потім відкрив обшарпаного зошита (розтягнута гумка більше не втримувала картонної обкладинки, здавалося, що нею тричі обтягли земну кулю, як ото щоденник подорожей). Пан Перікур відразу збагнув, що там малюнки його сина. Солдати на фронті. Авжеж, він зможе подивитися цей зошит тільки для того, щоб сприйняти ці реалії та свою нищівну вину (на це йому потрібен буде час). Він зупинив свою увагу на малюнку солдата у касці. Той втомлено сидів, розставивши ноги, опустивши плечі, з трохи похиленою головою. Якби в нього не було вусів, то це міг би бути Едуард, — подумав він. Цікаво, чи він дуже змінився за ті роки війни, поки вони не бачилися? Чи, може, він також запустив вуса, як багато інших солдат? Чи син хоч раз йому написав? — знову себе запитував. Всі ці рисунки виконані синім олівцем. Значить, у нього було лише це, щоб малювати? Мадлен мала б йому відправляти посилки. Згадуючи про все це, він відчував нехіть до самого себе, бо точно пам’ятав, як тоді сказав одній зі своїх секретарок: «відправте посилку моєму синові...». У неї також був син на фронті, він зник літом 1914-го. Перікур помітив, як вона прийшла в офіс, і на ній лиця не було. І всю війну вона відправляла посилки Едуардові, як своєму власному синові. Вона просто говорила: «Я приготувала посилку». Тоді пан Перікур дякував їй, брав аркуш паперу і писав: «Усього тобі доброго, дорогий Едуарде», а потім зупинявся в роздумі і замість «тата» писав «п. Перікур». Смішно. Він поставив своє прізвище...

Він знову подивився на цього втомленого, знеможеного солдата. Він ніколи не дізнається, що пережив його син. Муситиме слухати історії інших, наприклад, героїчні істо­рії свого зятя, такі ж брехливі, як і лист від Едуардового товариша. У нього буде лише це — брехня про Едуарда, він ніколи нічого не дізнається. Все вмерло. Він закрив зошит і поклав його у внутрішню кишеню піджака.

Мадлен не виказувала свого здивування батьковою реакцією. Це раптове відвідування кладовища, ці неочікувані сльози... Стіна, яка розділяла Едуарда та його батька, їй завжди здавалася генеалогічним спадком, який передавався споконвіку. Або так, ніби вони обоє були двома континентами, розташованими на двох різних плато, і зустрітися могли, лише спровокувавши цунамі. Вона все пережила, була усьому свідком. Поки Едуард ріс і мужнів, батьком це сприймалося із сумнівом, а потім підозрами. Вона бачила, як це з часом перетворилося на відчуження, ворожість, відмову, злість, заперечення.