Тарас Лютій - Корабель шаленців. Нариси з культури несамовитості, глупоти і безрозсудства

У старих версіях міфів, що віддзеркалюють специфіку раннього господарства, трикстер, як культурний герой, добуває блага, а часом і елементи природи. Показовий приклад — викрадення вогню тотемними прабатьками в австралійців, полінезійським Мауї, індійським Вороном, давньогрецьким Прометеєм та ін. У міфах творення світу теж є зв’язок з обманом, хитрістю, крадіжкою, порушеннями табу. Демонічно-комічний дублер культурного героя набуває атрибутів шахрая-бешкетника, який часто вдається до хитрощів для досягнення успіху: Мауї хитрує у спілкуванні зі своєю демонічною прародителькою під час добування пломеню; Ворон удає дитину, що плаче, щоб дістати небесні світила; Прометей дурить богів під час розподілу м’яса.

Підкреслюється значущість і магічна сила трикстерів, без якої були б немислимі їхні діяння. Трикстер не прагне нічого приховати, навіть не таїться з крадіжкою. Він має особливий шарм, втілюючи таємницю своєю присутністю й участю в усьому. Але фігура трикстера часто потворна, а поведінка, мова й одяг — загадкові. Цей тип шахрая навіює змішані відчуття. Трикстер є оповідачем правди й руйнівником. Він має силу дикого творця, перетворюючи безконтрольну енергію. Бажаючи вийти з обіймів хаосу, трикстер почувається вільним від сили універсального порядку речей. Будучи благим творцем і нищителем, він великодушно дає, а потім підло викрадає. Цей перетворювач форм пересувається від світу до світу, стираючи різницю між чоловіком і жінкою, розумною спритністю й інтелектуальним нехлюйством, між мудрістю й глупотою. Хуліганські витівки трикстера слугують задоволенню його ненажерливості й хтивості. Прагнучи вгамувати голоднечу чи запопадливе бажання, він ламає норми звичаєвого права й общинної моралі (зловживання гостинністю, поїдання запасів громади). Профанація святинь іноді має характер незацікавленого бешкетництва. Багато жартів Ворона у фольклорі палеоазіатів пародіюють шаманське камлання. Діючи асоціально, трикстер здебільшого тріумфує над своїми жертвами, хоча в поодиноких випадках зазнає невдачі.

Отже, трикстер має подвійне й досить суперечливе єство: йому властиві хитрість і дурість, наївність і цинізм, егоїзм і жадібність, сексуальність, а радше — відсутність її розуміння. Він має безліч іпостасей, а тому називається в канонічному тексті дідуганом, онуком, вождем, іменами істот тваринного світу, але звертається до себе не інакше, як «дурень». Це прізвисько підтверджує його поведінка, яка обмежується задоволенням природних потреб, серед яких: статевий інстинкт (який набуває як гетеросексуального, так і бісексуального характеру, оскільки трикстер здатний змінювати стать), голод, відпочинок і випорожнення. Відбувається це завжди спонтанно й аж ніяк не регулюється. Це зумовлює постійне перебування трикстера в позиції свободи.

Для трикстера абсурдною є думка про можливе існування значень у повсякденному бутті. Це занурює його в стан іронії, скепсису стосовно будь-якого обов’язку. Спосіб буття трикстера завжди безцільний, а отже — йому несила потрапити до поля відповідальності, для нього лишається невідомим поняття «здорового глузду». Він настільки незнайомий навіть самому собі, що й своє тіло не визнає єдиним цілісним утвором: його руки ворогують між собою; незважаючи на фалічні ознаки, трикстер здатний перетворитися на жінку, завагітніти й народити дитину.

Трикстер — то щось невловиме між людиною чи бодай якоюсь іншою істотою. Попри прагнення до смислотворчості, він ще не сповна здатний навчитися оцінювати світ як людина. У будь-якому разі він — якась божественна істота. Трикстер втілює ознаки, які не підвладні розуму. Через властиве шаленство він виявляє неабияку здатність до творення тих речей, на реалізацію яких хтось інший виявляється непридатним. Інакше кажучи, трикстер постає як культурний герой, в якому втілені нез’ясовні глибинно-екзистенціальні вектори людського граничного буття. То чи не втілює трикстер енергію, яка дозволяє нам виритися з наших стереотипів і культурних нашарувань? Чи не викликає він силу, яка відкриває світ безмежних можливостей?

Таким чином, трикстер і є тим міфологічним попередником представників мудрого шаленства, який бачить своє завдання в тому, щоби звільнитися від культурних шор і надмірних раціональних претензій, аби мати можливість подивитися на реальність відкрито.

Для Середньовіччя властива інша структура людського характеру. Йдеться передовсім про куртуазну літературу, де вищий ступінь святості, героїзму, злочину чи любові досягається в нерозумному стані. Вчинки, які випадає здійснити лицареві, стають поведінкою, яка не збігається з релігійними уявленнями, а властива героєві у винятковій ситуації. Вираз несамовиті спостерігається, приміром, у «артурових епопеях»[108].

Спробуймо переказати кілька показових сюжетів. У віршованому романі Кретьєна де Труа «Івейн, або Лицар Лева» розповідається історія про хороброго воїна, котрий закохується в дружину здоланого ним чорного лицаря й бере з нею шлюб. Друзі кличуть Івейна взяти участь у битвах, турнірах і авантюрах, адже саме так належить жити героєві. Лодіна, дружина лицаря, погоджується на звитяжну подорож чоловіка, та за умови, що за рік він має повернутися до неї. Але бездумність, а подекуди й недоречність подвигів призводить до того, що Івейн повністю забуває своє кохання. Минає рік, а бравий лицар і не поспішає додому. Посланниця від розлюченої Лодіни докоряє йому за вчинену кривду й передає її наказ більше ніколи не показуватися на очі. З глибокого розпачу герой втрачає розум. Порвавши на собі одяг і майже повністю здичавівши, він блукає лісами й живе полюванням. Якось серед дрімучого лісу його знаходить якась поважна дама, яка й зцілює Івейна від божевільного сну чарами феї. Відтоді подвиги Івейна набувають осмислення.

Шаленство постає наріжною подією людського переродження. Воно є водночас карою й катарсисом. Лицар сам себе наражає на подібне покарання. Він прагне шаленства. Ризик цієї ситуації полягає втому, що божевілля видається йому шляхом випробувань. Івейн «обирає» цей стан як царину забуття, далі покладаючись вже винятково на забаганки долі.