Гілберт Кійт Честертон - Небесна стріла

коли у вас зародилися перші підозри, і коли ви остаточно переконалися, що він вас обманює?

— Здається, по-справжньому я запідозрив його тоді, коли зателефонував вам, — відповів священик. — А допомогли мені червоні відблиски на килимі. Вони то темнішали, то світлішали. Мені чомусь подумалося, що вони подібні на бризки крови, які волають про помсту. Я задумався, чому вони так змінюються. Адже сонце з-за хмар не виходило, отож, в коридорі то зачинялися, то відчинялися двері, що ведуть у сад. Та якби він помітив свого ворога, то відразу підняв би тривогу. І тоді я почав здогадуватися, що він виходить у сад з якоюсь метою, він щось задумав. А от коли я переконався у цьому остаточно, навіть не знаю. Пригадую, наприкінці Стрейк намагався загіпнотизувати мене магією своїх очей і чарами свого голосу. Цілком можливо, що він не раз практикувався у цьому зі старим Елмером. І важливо не те, як він говорив, а й те, що він говорив, тобто його світогляд, філософські погляди.

— Та я, знаєте, реаліст, — грубувато відповів доктор. — Тому не надто замислююся над філософією чи релігією.

— Який же ви реаліст?! — заперечив отець Бравн. — От послухайте, ви досить добре мене знаєте, тому вам відомо, що я не фанатик. Я знаю, що бувають хороші люди в поганій релігії, і погані люди — в хорошій. Є одна важлива деталь, у якій я переконався на власному досвіді. Це подібно на те, як хтось уміє розпізнавати тварин по слідах або ж визначити добре вино. Знаєте, мені ще не траплявся злочинець, який не філософствував би про Схід, перевтілення, колесо долі, про змію, яка пожирає власний хвіст. Я на власному досвіді переконався у тому, що над служителями цієї змії нависло прокляття, вони приречені повзати на животі і їсти порох. На такі псевдодуховні теми може базікати будь-який негідник чи злочинець. Я не заперечую, що першоджерело цього вчення має у собі зерно мудрости, та в нашому реальному світі воно стало релігією негідників. І я знав, що розмовляю з негідником.

— А мені здається, що негідник не може сповідувати будь-яку релігію, — заперечив доктор Бойн.

— Так, — погодився священик, — відкрито він міг би стверджувати, що сповідує иншу релігію, та для цього потрібно опанувати мистецтво лицемірства. Будь-яке обличчя можна приховати за маскою. Знаєте, будь-хто може вивчити кілька фраз і стверджувати, що це його світогляд. Я і сам міг би вийти на вулицю і оголосити себе методистом, та навряд чи це було б переконливо. А ми ж говоримо про поета. Таким, як він, необхідно, щоб маска була, так би мовити, виліплена на ньому. Тобто його вчинки повинні віддзеркалювати те, що діється у нього в душі. Так, він цілком міг би назвати себе методистом, та йому не вдалося б бути красномовним методистом, а от вдавати красномовного містика чи фаната він уміє. Така особа вміє вибирати лише той ідеалізм, який близький йому по духу. Ось на цьому він і побудував гру зі мною. Такі люди, як він, навіть маючи руки по лікоть у крові, цілком щиро переконуватимуть вас, що буддизм набагато кращий від християнства, і навіть — більш християнський, аніж саме християнство. Це ще раз свідчить, яке в них огидне і перекручене уявлення про християнство.

— Я щось не второпаю — ви його захищаєте чи засуджуєте? — сміючись, запитав доктор.

— Сказати про людину, що вона геніяльна, ще не означає захищати її, — відповів отець Бравн. — Зовсім ні. Художник чи поет мимоволі зрадять себе, Леонардо да Вінчі не зумів би вдати, що він погано малює. Навіть якби він намагався, то це була б вишукана пародія на поганеньку картину. Так само методист «у виконанні» Стрейка був би занадто грізним і дивним.

Через деякий час отець Бравн вирушив додому. Свіже морозне повітря стало ще холоднішим, воно навіть п’янило. Дерева чимось нагадували срібні канделябри на Стрітення. Холод пронизував, ніби сталевий меч страждання, який колись проколов самісіньке серце Істинної Чистоти. Та цей холод не був убивчим, він лише нищив усі смертні перепони нашого безсмертного життя. Блідо-зелене небо, на якому виднілася єдина — так ніби це була Вифлеємська — зірка, нагадувало печеру. Ніби там, у глибині, було саме серце холоду, який, немов тепло, пробуджує все до життя. І чим більше все западало в кристалічні кольори, тим легше ставало на душі. І все довкола було подібне на окрилені істоти, прозорі й безтілесні.

Щойно таємне стало явним, щойно, немов з допомогою льодяного леза, правда очистилася від брехні. І те, що залишилося, було схоже на коштовний камінь у серці величезного айсберга. Отцю Бравну не до кінця вдалося збагнути стан власної душі, коли він, занурюючись у холодні сутінки, насолоджувався чистим і п’янким повітрям морозяної ночі. Лише десь у глибині душі залишилися обривки спогадів про хворобливу уяву містера Стрейка. Та вони стиралися, зникали, так само, як сліди, що замітає сніг. Докладаючи зусиль, аби пройти засніженою дорогою, отець Бравн бурмотів: «І все ж він має рацію: біла магія таки є, тільки він її не там шукав».

Фатум родини Дарнвей

Двоє художників-пейзажистів стояли і дивилися на морський пейзаж, він вражав обох, хоча кожен з художників сприймав його по-своєму. Одному з них, художникові з Лондона, який саме здобував славу, пейзаж видавався чужим і дивним. Инший був місцевим живописцем, хоч його популярність давно вийшла поза межі тутешніх околиць, давно знав цей пейзаж, і, цілком можливо, саме тому він також дивувався.

Якщо говорити про загальні обриси та настрій, а саме це цікавило обох художників, то вони бачили смугу піску, а над нею смугу неба, яке забарвлювало все у похмурі тони: мертвої зелені, бронзовий, тьмяно-коричневий, який, зрештою, в цих сутінках видавався таємничішим, аніж золото. Усі ці горизонтальні лінії порушувалися лише в одному місці: у піщаний берег ніби врізалася одна-єдина будівля, вона була розташована так близько до моря, що тороки трави і очерету майже зливалася зі смугою водоростей, що плавали у воді. Цей будинок мав одну особливість: у його верхній, напівзруйнованій частині виднілися широкі вікна, і вона була подібна на чорний кістяк, що вимальовується на вечірньому небі, а на нижньому поверсі майже всі вікна