Януш Пшимановський - Чотири танкісти і пес – 1

високого лісу. Невдовзі вщухла стрілянина, і тільки рівномірне стугоніння мотора линуло над росяною травою.

З-за обрію виплив півкруглий краєчок сонця, і водночас на широку галявину, що була внизу, ліворуч од спостережного пункту, висунувся клин піхотинців. За ними виїхав віз, запряжений парою коней, за возом, оточений солдатами, викотився танк, тягнучи на стальній линві гармату. Біля самого танка генерал помітив високого широкоплечого світловолосого солдата без каски. З ним ішов сивий чоловік у порваному піджаку. Генерал впізнав Черешняка і, ляснувши рукою по коліну, пока-! зав на нього гвардії полковникові, що стояв поряд.

Воїни рухалися ще силою інерції – колоною, наїжені зброєю, відкривши роти, немовби вони кричали. І раптом напруженість спала, солдати розсипались, підійшли до танка. А коли з люків виглянули темні шоломи й комбінезони, гвардійці кинулися до танкістів, витягнули їх за плечі, почали відкидати вгору. До спостережного пункту долетіли окрики.

– Вийшли, – сказав полковник. – А були ж на волосок од смерті.

– На собачий кіготь, – поправив генерал і додав: – Мені пора, їду під Студзянки. Догляньте, полковнику, щоб моїх хлопців не прим'яли, і затримайте їх ири своєму штабі, нехай трохи відпочинуть…

Командири потисли один одному руку.

Генерал перший підійшов до драбини. Злазив повільно, занепокоєно прислухаючись, як під його вагою поскрипують щаблі. Вів був уже нижче від крон дерев і, повернувшись спиною, не міг бачити, як капітан Бара-нов, схопивши першого скраю Єленя, обійняв його за шию, поцілував у обидві щоки і, сказавши: «Спасибі, браття», опустився на землю і заснув. Генерал не бачив і гвардійців, що юрмилися тісним кільцем навколо Шарика, простягуючи руки, щоб хоч доторкнутися до нього.

Коли генерал зіскочив з останнього щабля на землю, один з автоматників підступив до нього і доповів:

– Громадянине генерал, тут на вас чекає якийсь чоловік.

– Хто такий? – Генерал озирнувся навколо.

За кілька кроків стояв Черешняк. У лівій руці вів тримав карабін, а правою тер неголену брудну щоку.

– Це я, пане генерал… – промимрив заклопотано. – З приводу того папірця на ліс…

Розділ XV «РУДИЙ»

Поранений дикий кабан-одинець, за яким женуться собаки, бореться, дістає удари, сам їх завдає і хоча спливає кров'ю, а проте він грізний до останнього подиху. Та коли йому пощастить позбутися переслідувачів, збити з пантелику погоню і втекти у вологі лісові хащі, він схиляє голову під тягарем болю і втоми, лягає і гоїть рани.

Щось подібне було і з танком поручика Семена. Коли Шарик приніс насос для пального і мотор почав працювати, їм здавалося, більше нічого й не треба було. Раділи, що знову можуть битися з ворогом. І тільки тепер, прорвавши подвійне вороже кільце і опинившись серед своїх, танкісти побачили, як дісталося машині від удару важкої міни, од вибуху в'язки гранат, яку швиргонули під гусеницю. Танк треба було капітально ремонтувати.

Так само було й з людьми. Тільки вже повернувшись, помітили в Єленя на потилиці фіолетові плями – видно, лопнула кровоносна судина, коли він з усієї сили старався відчинити заклинений люк. У Семена був шрам на лобі, хоч поручик і не пам'ятав, коли й чим його покалічило. Саакашвілі кульгав на праву ногу, поранену и'щ Евіновим. Тільки у Янека не було видимих ушкоджень, але й він перший день ледве тримався на ногах, так боліли йому м'язи й кості. Танкісти лежали в траві біля танка. З ними був і Шарик, у якого з вуха текла кров, а на, спині гноїлася рана від кулі.

– Хотів з нами помінятися, – уже втрете починав нро те саме поручик.-Вважав, що його завдання надто легке. Тим часом ми живі, а там весь екіпаж…

– Я бачив між дерев вогонь, але не думав, що то вони.

– Легке завдання, важке завдання, а смерть завжди одна, – по-філософськи зауважив Григорій. – Ніколи не знаєш, де спіткаєш. Німець стріляв, свій гранату кидав. Насилу пес урятував…

Янек мовчав. Йому було особливо важко – з самого початку він не симпатизував хорунжому Зенекові. Кого нам більше жаль – тих, кого любимо, чи тих, до кого у нас не було якихось добрих почуттів?

Усмішка надовго покинула екіпаж танка.

А проте молодість перемогла. Після першої ж відносно спокійної ночі, виспавшись, танкісти знову відчули в собі силу і взялися до роботи, щоб якнайшвидше відремонтувати машину. Про себе вони менше дбали, тож незабаром поскидали й пов'язки, накладені їм санітаром. Тільки одного Шарика пильнували всі четверо, і собака ходив з двома пов'язками, приклеєними пластирем до шерсті.

На третій день уранці все було в основному готове. Втрьох перевіряли механізми, а Янека ще на світанку послали під Острів до бригадних майстерень, звідкіля він мав принести рацію, бо стара вже зовсім вийшла з ладу. Собака, звичайно, побіг за своїм господарем.

Пробули вони там довше, аніж сподівався Кос. Спочатку не було техніків – поїхали десь на передову, щоб деякі машини полагодити на місці, а інші – розбиті – вивезти з поля бою. Потім довелося чекати на лампи, по які послали на другий берег Вісли. Янек нічого не міг прискорити; він потинявся трохи поблизу штабу, навіть запитав про Ліду, але йому відповіли, що вона спить після нічного чергування і її не будитимуть.

Зрештою, він і не просив будити, бо й сам до пуття не знав, чого хоче – сказати про смерть хорунжого Зе-нека, чи, може, просто побачити, як виглядає вона, довідатись, про що думає. ЇЇІтабні писарі запросили його разом із Шариком на кухню, почастували обідом, розпитували, як там було в засідці, як вони пробивалися на допомогу оточеному батальйону, як вівчарка доставила донесення й повернулася з насосом для пального.

Сонце стояло майже в зеніті, коли Янек, кілька разів перевіривши, як працює рація, запакував її в рюкзак і вирушив у зворотню путь. З самого ранку було жарко, але тільки тепер, вийшовши в поле, хлопець відчув, яка спека. Над землею пахло горілим, висіла дрібненька пилюка, здавалося, що повітря обпікає шкіру й щоразу, коли іщ-о вдихаєш, розжарює легені.

Янек засукав рукави комбінезона аж за лікті, розстебнув комір. У руці ніс карабін з оптичним прицілом, – його подарував на прощання світловолосий гвардієць з батальйону капітана Баранова.

Товариші сибіряка дивувалися: «Стільки часу шукав такої зброї, а тепер віддаєш. Тобі вона потрібна, а їм ні». Неговіркий солдат виголосив тоді довгу промову: «Вартість подарунка визначається тим, наскільки він цінний для людини, яка його дарує. Часом шматок хліба значить більше, ніж годинник від начальства. Я не хочу,